Жила на землі бідна жінка. Було в неї четверо дітей. Не слухались діти матері. Бігали, гралися на снігу з ранку до вечора. Одяг намочать, а мати — суши. Снігу нанесуть, а мати — прибирай.
І рибу мати сама на річці ловила. Важко їй було, а діти їй не допомагали. Від життя такого тяжко захворіла мати. Лежить вона в хаті, дітей кличе, просить:
— Діти, пересохло в мене горло, принесіть мені водички.
Не один, не два рази просила мати. Не йдуть діти по воду. Нарешті, захотів старший їсти, зазирнув до хати, а мати посеред хати стоїть, кожуха одягає. І раптом кожух пір’ям вкрився. Бере мати дошку, на якій прала, і дошка та хвостом пташиним стає. Наперсток залізний їй дзьобом стає. Замість рук крила виросли. Обернулась мати пташкою і вилетіла з хати.
— Брати, дивіться, дивіться, полетіла наша мати пташкою! — закричав старший син.
Тут побігли діти за матір’ю.
— Мамо, мамо, ми тобі водички принесли!
— Ку-ку, ку-ку, ку-ку! Пізно, синку, не повернуся я!
Так бігали діти за матір’ю багато днів та ночей по горах, по болотах, по степах. Ноги собі до крові пообдирали. Де побіжать там червоний слід лишається. Назавжди покинула дітей мати-зозуля.
І відтоді не в’є собі зозуля гнізда, не ростить сама своїх дітей.