Казка ця на вигадку схожа. Але вона правдива. Мій дідусь кожного разу, коли її розповідав, говорив мені:
— Правда в ній є, а то навіщо б її розповідали?
Давно це було. У березовім гаї жив сіренький маленький зайчик. Жив він безтурботно, був веселий і життєрадісний. Бувало, часом, за зайчиком поженеться який хижий звір, а він стрибне у траву і стане непомітним для ворожого ока. Зайчик мав надійного захисника — сіреньку шубку. Але безтурботне життя зайчика тривало недовго.
Одного ранку, прокинувшись, він помітив зміни у природі: віяв холодний вітер, листя на деревах пожовтіло і почало облітати, а згодом гай засипало білим пухнастим снігом.
З першим снігом на зайчикову долю випали перші негаразди. Він став помітним для хижаків. І куди б він не ховався, то скрізь було видно його сіреньку шубку на фоні білого снігу.
Та на цьому не закінчились нещастя зайчика. Одного морозного ранку помітив його хитрий лис і вирішив з’їсти. Довго гнався лис за зайчиком полями, лугами, лісами. І в якусь мить зайчик відчув, що у нього немає більше сили тікати від лиса. Він, безсилий, упав на землю і чекав вірної смерті.
Але в цей час зима-чарівниця обходила свої володіння. Вона роздавала дари природи. Побачила серед снігів тремтячого зайчика. І стало їй жаль беззахисної маленької тварини. Вирішила вона подарувати йому біленьку шубку. І тільки отримав свій дар зайчик, він став відразу непомітним для лиса.
Той розгублено стояв посеред галявини, не розуміючи, що сталося. А зайчик, відпочивши і помітивши, що лис не збирається його їсти, пострибав у ліс.
І з того часу, як тільки зима-чарівниця вбирає землю у свої білосніжні шати, зайчики також одягають білі шубки і стають непомітними серед снігів.