Була собі пані, яка дуже любила вовків. От якось їй ковалі зробили залізного вовка. Пані назвала цього вовка «своїм серцем», бо дуже його любила.
Ось якось приходить вовк до пані та й каже:
— Пані, дайте їсти.
— Піди, серце моє, вибери найкращого коня та й з’їж.
Пішов вовк — передушив усіх коней. І знов приходить до пані:
— Дайте, пані, їсти.
— Піди, серце моє, вибери найкращу корову та й з’їж.
Пішов вовк — передушив усіх корів. Так само передушив усе хазяйство, яке мала пані. Зрозуміла пані, що від вовка самі збитки, але вдіяти нічого не могла.
Якось приходить вовк та й каже:
— Дайте, пані, їсти.
— Піди, серце моє, на кухню, з’їж те, що зварила кухарка.
Пішов вовк, перебив увесь посуд і задушив кухарку. Пані зрозуміла, що вдіяти нічого не може, заховалась від вовка у курінь. Приходить вовк до кухні та й питає у миски:
— Скажи, де сховалася хазяйка?
— Не скажу, бо вона мене вимиє і чиста стою.
Питає вовк у сокири:
— Де хазяйка сховалася?
— Не скажу, — відповідав сокира, — вона мною нарубає дров і положить назад. От я і лежу.
Питає вовк у долота:
— Долото, долото, скажи, де заховалася пані?
— Скажу, бо вона мене завжди обухом б’є, вона у курені.
От він пішов туди, з’їв пані та й залишився сам.