Давно це було, ще як моря були глибокі-преглибокі, а гори такі високі, що сягали своїми шпилями аж до самого неба. Ось у ті часи жили собі чоловік з жінкою і мали вони аж четверо дітей. Виживала сім’я за рахунок риболовлі.
Чоловік брав сіті, сідав у човен і плив у відкрите море ловити рубу. Якось він застудився, довго болів, а невдовзі й помер. Гірко плакала жінка, промовляючи
— Ой Боже, Боженьку мій! Нащо ти забрав у мене чоловіка, а в дітей — отця і годувальника?! Та чим же ми завинили перед тобою?
Нічого було робити, прийшлося вдові замість чоловіка нести тяжку ношу. Стала вона виходити у синє море та ловити рибу. Не мала спочинку ні вдень, ні вночі. Тягла лямку, як могла. Усе робила, аби діти не були голодними. Удень ловила рибу, цілий вечір справлялася з хазяйством. А вночі, коли на небі з’являться зірки, тяжко зітхала, сідала коло сплячих дітей і любувалася ними.
Глибокі зморшки порізали її ще молоде лице, а руки зашкарубіли і потріскалися од вітру та солоної води. А ще глибші борозни утворилися в її душі. Вони ятрили серце, завдавали невимовних душевних мук.
Та незабаром і жінка застудилася і злягла в постіль. Лежить у лихоманці, а дітей немає чим погодувати. У неї пересохло в горлі. Тоді вона ледь стиха мовила до дітей:
— Діточки, діточки, подайте мені води, бо не дам собі ради, а пити так хочеться.
— Нема в хаті води, — одказують діти.
— То ж візьміть з мисника глечик, — відмовляє матінка, — та підіть до криниці та й наберіть води.
Обізвався старший хлопець:
— У мене нема чобіт, нехай іде сестра
Мати до дочки:
— Доню, то ти піди.
А донька відказує:
— У мене немає хустки, щоб запнутися. Нехай іде менший брат.
Просить мати меншого сина:
— Піди, Івасику, принеси мені холодної водички.
— Я не маю в що вдягнутися і взутися, — одказує той.
Так ніхто і не приніс хворій матері води. Пішли діти надвір гратися, а мати в хаті з полу ледве підводиться, обгортається пір’ям. Найменший хлопчик саме вбіг в хату й бачить, що мати стає зозулею. Став гукати до брата і сестри:
— Брате, сестро! А йдіть-но сюди скоріше! Наша матінка на зозулю перетворилася, хоче відлетіти від нас. Скоренько біжімо по воду їй!
Схопили діти з лави хто кухоль, хто глечик, хто відро та й кинулись мерщій до криниці. Набрали води, біжать і навперебій кричать:
— Мамо, мамочко, матусенько, пий воду, холодну, криничну!
Та мати вже сизою зозулею одлітала од хати:
— Куку-куку! Пізно, діти, ку-ку, пізно!
Зозуля летить, а діти біжать босоніж, збиваючи по грудках ноги до крові.
І на тому місці виріс мох з червоними краплинами. Кажуть, то краплини крові, що стікали отоді з ніг дитячих. А мати назавжди одцуралася рідних дітей і донині літає зозулею. Несе яйця, підкладає іншим птахам і тужливо співає «куку-куку», сумуючи за своєю долею.