Як Іванко служив у Баби-Яги

Жили чоловік і жінка. Жили в злагоді й любові. Та одна біда — не було в них діточок. Одного спекотного літнього дня постукала до них у двері старенька бабуся та й попросила води напитися. Господарі дали старенькій води та ще й поїсти. Хоча й жили вони убого, та були добрими й завжди допомагали тим, хто просив допомоги. Старенька подякувала господарям за гостинність і спитала, чим вона може їм віддячити.

— Нічим ви нам не допоможете. В нас лише одна біда, що діточок нема, — відповів чоловік.

А старенька сказала:

— Не журіться. Не пройде й року, як народиться у вас красень-син.

І пішла. Господарі не повірили. Але справді, не пройшло й року, як народився у них синок. Та такий гарний, що ні в казці сказати, ні пером описати. Батьки назвали синочка Іванком і були такі раді, такі раді, що не могли ним натішитись. А Іванко швидко ріс. Був гарний на вроду та меткий до роботи. В усьому допомагав батькам.

Одного дня занедужав батько, а треба було в ліс по дрова їхати. Була зима. От Іванко й каже:

— Я вже дорослий, мені вже вісімнадцять років. Візьму я коней та воза й поїду по дрова сам.

Не хотілося батькам відпускати Іванка самого, та нічого було робити, Адже потрібно чимось у хаті топити, а дрова закінчилися.

Запряг Іванко коней та й поїхав. Привіз раз дров та й поїхав удруге. Угледіла його Баба Яга. Та здійняла хурделицю таку, що й світа білого не видно, а потім голосом Іванкового батька стала гукати:

— Іванку, синочку, йди до мене, я тут!

Іванко, впізнавши голос свого батька, ішов на той голос. Ішов, хоч батька так і не знайшов, бо й не було його там. Зате знайшов стару бабу (то була Баба Яга, але ж Іванко не знав).

— Що ти тут один серед лісу робиш?—запитала баба. — Чи не змерз?

— Змерз, ще й дуже. А серед лісу опинився я, бо заблукав.

— То ходи до мене в дім, погрієшся. А якщо послужиш у мене три дні, то я тебе ще й добре нагороджу. Проситимеш, що захочеш.

Погодився Іванко та й пішов до баби в дім.

— Лягай спати, — каже стара,—а завтра вранці і як устанеш, то вже можна буде овець пасти.

— Як можна овець пасти, коли навколо все завалене снігом? — пита Іванко.

— Завтра, як устанеш, снігу вже не буде.

— Та такого бути не може, щоб за одну ніч і сніг розтав, і трава виросла.

Ліг Іванко спати, а сам думає, куди ж це він попав. Та недовго думав, бо швидко заснув. А коли прокинувся, то дійсно, надворі трава виросла, дерева зелені, пташки співають.

І здогадався Іванко, що проспав він не одну ніч, а кілька місяців. Каже йому стара:

— Будеш у мене вівці пасти. Якщо три дні попасеш і не загубиш жодну, то на четвертий день будеш вдома, та ще й нагороду отримаєш. А якщо загубиш хоч одну вівцю, то звідси живим не вийдеш.

Нічого не вдієш, довелось Іванкові погодитись.

Як випустила баба овець, а їх видимо-невидимо.

— Іди за ними, — каже баба, — вони тебе на пасовище й приведуть, а є в отарі є один паршивенький безрогий баранець. Якщо він відставатиме, ти його дужче бий.

Пішов Іванко за вівцями, а один баранець справді став відставати, ледве ноги переставляє. Шкода хлопцеві стало баранця, він його взявся попихати, щоб той швидше йшов, а коли баранець зовсім вибився із сил, Іванко віддав йому свій обід.

Аж раптом баранець заговорив:

— Бачу, хороший ти хлопець. Я хочу тобі допомогти. Коли будеш вівці пасти, Баба Яга нашле на тебе дрімоту, ти заснеш, а вівці й повтікають. Тоді вона тебе й уб’є.

І справді, на хлопця напала така дрімота, що й на ходу спить. Стали вівці тікати. А безрогий баранець як зареве:

— Просипайся, вівці тікають!

Пробігав Іванко за вівцями цілий день, не присідав і на хвилинку.

На другий день став Іванко поливати себе водою, щоб не заснути. Так і попас, на втративши жодної вівці.

А на третій день не встиг дійти з вівцями до пасовища, як на нього вже сон напав. Став Іванко обливатися водою, став бігати за вівцями, ні на мить не присідав. І безрогий баранець над ним чатував. Тільки Іванко почне дрімати, баранець його як штовхне, що хлопець аж перекинеться.

Ледве-ледве допас хлопець овець аж до вечора. Змарнів весь, але не втратив ні однієї вівці. Жене Іванко овець додому до баби, а безрогий баранець йому й каже:

— Завтра Баба Яга буде давати тобі срібло й золото за службу, але ти не бери. Проси, щоб дала тобі зайчика, що в її саду скаче.

Іванко каже:

— Я хотів би тебе взяти.

Безрогий баранець говорить:

— Вона мене прожене, і я буду з тобою.

Пригнав хлопець овець, загнав у стайні. Баба Яга повела його у величезну кімнату, а там золота, срібла й діамантів міряно-неміряно, аж очі розбігаються.

Каже стара:

— Бери собі, скільки хочеш.

Але згадав Іванко, що радив йому безрогий баранець, і говорить:

— Нічого не хочу, лише дайте мені того зайчика, що у вашому саду скаче.

Дуже розгнівалася Баба Яга, не хотілося їй зайчика віддавати. Та нічого не вдіє, довелось віддати. Провела вона хлопця до воріт і безрогого баранця слідом вигнала.

Іде Іванко з безрогим баранцем і зайчика того несе. Зайшли вони в дрімучий ліс, чують: земля гуде. Каже безрогий баранець:

— Це нас Баба Яга доганяє. Хоче нас знищити. Сідай на мене. Я піднімуся в повітря, будемо тікати.

Як сів Іванко, то з баранця зробився красень-кінь, а з того зайчика — вродлива принцеса. Став кінь копитами бити, здійнявся в повітря, а позаду Баба Яга вже наздоганяє. Став кінь у повітрі Бабу Ягу копитами бити. Бив, бив, аж доки не забив її на смерть. Тоді приземлився кінь під золоту гору й сказав:

— Бачиш, Іванку, на золотій горі золотий палац? То палац оцієї принцеси, яку Баба Яга зробила своїм зайчиком. А ти принцесу визволив, і мене, а я—улюблений кінь короля! Думаю, що король і королева будуть дуже раді з цього.

І справді, як побачили король і королева, що їхня дочка жива й здорова, то дуже зраділи. На радощах дозволили молодим одружитися (адже Іванко й принцеса встигли покохати один одного) й влаштували велике свято. Іванкових батьків запросили жити в палац, на що вони з радістю погодились.

І стали всі жити-поживати і добра наживати. От і казочці кінець, а хто слухав—молодець!