На краю села жили вдова із дочкою. Здорова була дівка. Пора б і заміж віддавати, так ніхто не свата. Що бідна дуже, приданого нема, а ще й з лиця негарна. Умерла стара, так і не діждавшись сватів у хату.
Одного разу посватався до Харитини вдівець. Не хотіла спочатку дівка виходити за нього заміж. Маленький, старий, з дітьми, та ще й випивав трохи. Та потім згодилася. Годила Харитина своєму чоловіку, як болячці. Їсти готує, дітей доглядає, хату чепурить. Спочатку і чоловік допомагав жінці, а потім ще й бити став її. Плакала та терпіла. Сусіди казали:
— Чого ти терпиш? Отака здорова, та ти б його однією рукою вбила, а ти спину підгинаєш.
Якось зібралися Харитина з Ониськом на ярмарок. Запрягла жінка воли, бо Онисько, бач, після корчми не відійшов ще. Повсідалися на воза та й поїхали.
Чого тільки на тому ярмарку не було. І коні, і вівці, і свині, і глечики, і ярма, і хустки. А серед ярмарку на площі здоровані борються. Та такі сильні, що, здається, і гори б вернули. Угледіла їх Харитина і каже чоловікові:
— Піду і я поборюся.
— Чи ти здуріла, жінко.
— Піду. Ще й воли в заставу дам!
— Як ти даси воли, то я тобі точно дам!
Перший раз не послухала жінка чоловіка. Вийшла в круг, підійшла до найбільшого і каже:
— Давай боротися!
Зареготав здоровань. А Харитина каже:
— Ти не смійся, а кажи, як тебе брати.
— Як хочеш, так і бери.
Взяла Харитина борця під руки, розкрутила та кинула об землю, як грушу. Встав силач, обтрусився і каже:
— То я погано на ногах стояв. Давай ще раз попробуємо.
Схватила молодиця силача вдруге. І цього разу він упав на землю без пам’яті. Ярмаркові з подиву повитріщали очі. А Харитина забрала свої воли і гроші, що виграла. Онисько так злякався, що після того жодного разу жінку і пальцем не торкнув.