Була собі у одних людей дочка. Та дуже лінива, ні до якої роботи не візьметься, а все гуля або на печі спить. Та ще й мати у неї була така, що завжди підтакувала їй усе.
— Гуляй, — каже, — доню, у молодості, а на старість уже роби сама на себе. Горе тебе всьому навчить.
Ну, оце жила собі дівчина та й стала уже дівкою, треба уже і заміж віддатись, коли ж її не хоче ніхто брати, бо дуже ледача. От знайшовсь таки парубок, що послав до неї сватів. Батько й мати, звісно, зраділи, тільки й мати каже:
— А що, сину, чи ти не будеш її бити?
— Ні, мамо, не буду. Я вже знаю, що з нею робити.
Ну, оце вони посватались, повінчались, забрали скриню і поїхали до молодого.
Жили вони після весілля так, як усі, а тут наступа косовиця, а молодий каже своїм домашнім, так щоб і жінка чула:
— Ну, слухайте всі: хто скільки зробить сьогодні, той стільки і їсти буде, а хто нічого не зробить, той нічого їсти не буде!
Пішли всі в степ, а Олена залишилась з старою матір’ю молодого. Подумала вона собі та й каже:
— Ні, це, мабуть, мій чоловік пожартував. Мій батько теж казав, що їсти не дасть, як не буду робить, одначе ж давав!
Подумала оце вона собі так та й лягла собі спати на пічку і проспала до обіду, а тут уже й приходять з поля обідати, бо поле недалеко було.
Чоловік і почав питати всіх: хто скільки наробив. От один каже:
— Я косив.
Другий каже:
— Я снопи в’язав.
Третій каже:
— А я возив хліб на тік.
— А ти, жінко, що робила?
— Я... я нічого!
— Ну, то й їсти будеш нічого!
Зітхнула тут Олена, а у животі наче хто возом їде.
На другий день чоловік знову наказує своїм, а Олена й рада була б уже взятися за роботу, коли ж це їй первина. Ото взяла вона відра й принесла води, та так утомилася, що прилягла та й до обіду пролежала.
Приходять з степу, а чоловік знову почав питати, хто що робив. Той каже те, другий — те.
— А ти, Олено, що робила?
— Я сьогодні води принесла на обід!
— Ну, то на ж тобі кухлик води, а обідать не дам.
На третій день, як пішли усі на роботу, заходилася Олена помагати бабці, бо вже дуже їсти захотілося: наносила дров, принесла води, замела у хаті, піч затопила, тісто замісила...
Тільки що обід поспів, аж глядь — уже з роботи їдуть; їй аж сумно стало, що так час швидко пробіг. На цей раз уже й Олена пообідала й вечерять налагодила.
Так вона проробила до неділі. Приходить її батько у неділю, щоб одвідать свою дочку, як їй живеться у зятя. Прийшов і не надивиться на свою дочку. І піч сама затопить, і обід налагодить, у хаті позамітає. Він аж руки розставив та й питає:
— Як це тебе чоловік твій до роботи привчив?
Вона мовчить. Аж тут з церкви йдуть. Олена вибігла швидше з хати, принесла сиру шкіру, дала своєму батькові та й каже:
— Нате, тату, мніть хоч цю шкіру, бо тут такі люди, що як хто нічого не робить, то тому й їсти не дають.
Подивувався старий, взяв шкіру та й заходився її м’ять. Приходить молодий хазяїн, глянув на старого, поздоровкався та й питає його:
— Що це ви робите?
— Шкіру мну, бо мені дочка казала, що у вас тому їсти не дають, хто нічого не робить.
Зареготав той чоловік та й каже:
— Киньте, батьку, цю шкіру, це я свою жінку привчав до роботи не молотом, а голодом.
Засміявся тут старий, обняв свого зятя. А молоді почали з того часу жить-поживать та й добра наживать.