В давні-прадавні часи жили собі дідусь та бабуся. Багато років прожили, а дітей все немає та й немає.
— Ех, бабо, — каже дід, — колобка щось мені на свято захотілося, тільки де ж муки взяти?
А баба каже:
— Піду по коробу помету та по засіках пошкребу, може, на колобок муки та й наберу.
Ну от спекла баба колобка і поставила на вікно вихолоняти, а колобок ожив.
Баба каже:
— Ой дивися, а Колобок то ожив.
А дід каже:
— А й справді! От і чудово. Буде з нами жити.
Коли це раптом як закукурікає півень, а Колобок і злякався.
Дід каже:
— Чого ти боїшся?
А Колобок відповідає:
— А я й не боюся нікого, нікого не боюсь.
І вискочив у вікно, і побіг по доріжці. Дід з бабою заплакали і стали його гукати:
— Вернись, вернись! Пропадеш же один!
От біжить Колобок і співає:
Я веселий Колобок,
Зі шкуринкою на спинці.
Я майже пиріжок,
Тільки без начинки.
Тут йому назустріч заєць. Колобок пробіг мимо нього. А заєць каже:
— Підожди, який ти спритний!
Біжить Колобок далі, коли це йому зустрічається їжачок. Колобок питає:
— Ти хто, небритий колобок?
А їжачок питає:
— А ти, лисий їжачок?
Колобок засміявся і побіг далі. Біжить він біжить, коли це йому зустрічається вовк. Вовк питає:
— О, ти хто такий?
А Колобок відповідає:
— А-а-а я Колобок. Мене бабуся з тіста спекла. А в мене всередині родзинка.
А вовк і каже:
— О, це добре. Ти мабуть смачний. Ось я тебе з’їм.
А Колобок каже:
Ти підожди, сірий Вовче. Я тобі пісню заспіваю.
Вовк відповідає:
— О! Це добре, я люблю пісні. Ну давай співай.
Колобок і заспівав:
Я веселий Колобок,
Самий, самий, самий,
самий найсправжнісінький.
І побіг. Біжить Колобок і співає:
Я не пташка, не жучок.
Я і не звірушка.
Я рум’яний Колобок.
Майже як ватрушка.
Біжить він, біжить. Коли це бачить, що ведмідь спіймав осу, і каже ведмедю:
— Ти хто такий? Нащо осу мучиш? Бачиш, яка вона маленька.
Ведмідь відпустив осу і каже:
— Я ведмідь, господар лісу.
Коли це раптом оса каже Колобку:
— Спасибі, Колобок. Від Ведмедя мене врятував.
А Колобок їй відповідає:
— Я і вовка не дуже злякався. Спіймав його за хвіст та й викинув геть з дороги.
А тоді до ведмедя:
— Я й тебе можу он на ту ялинку закинути. Ану прибери лапу. Я ж Колобок, майже як ватрушка.
Ведмідь штовхнув Колобка так, що той аж упав і плаче. Коли це прибігла лисиця і питає:
— Хто ж це такий хороший, хто ж це такий гарний?
А Колобок їй відповідає :
— Я Колобок. Мене ведмідь образити хотів. Але я йому як дам! А я пісню гарну знаю, хочеш заспіваю.
На сметані я мішаний,
Не житній, а білий.
Я від бабусі пішов.
От який я смілий.
А Лисичка йому каже:
— Ох, Колобок. Я стала така стара, що нічого не чую, а пісня, мабуть, гарна. Сядь мені на носик і заспівай іще разок.
Колобок сів їй на ніс і почав співати. Лисиця хотіла з’їсти його, та не тут то було. Оса як вжалить лиску за носа, а Колобок як побіжить до бабусі і до дідуся. Прибіг він і стали вони жити, добра наживати.