Жила собі в одному селі багата пані Сваруха. Зла й непривітна, пихата й дуже лайлива: цілими днями сварила челядь за найменші дрібниці. Любила Сваруха усе незвичайне. У розкішному палаці було багато дивовижних речей. У вазонах росли заморські квіти. Такими ж рідкісними рослинами хизувались і клумби в саду. На деревах виспівували пишнопері птахи, а у клітках сиділо безліч дивовижних звірів. Сваруха наказувала день і ніч своїм слугам доглядати усе це, берегти, як зіницю ока. Сама ж годинами просиджувала біля клумб і здавалося, що аромат квітів її просто п’янить. Постійно похмура й сувора, пані іноді щиро раділа, коли їй вдавалося роздратувати якогось звіра у клітці. Але це не дозволялось робити більш нікому. А коли слухала чарівний спів пташок, то слуг зовсім проганяла із садка. Вона була впевнена, що прості люди не достойні його чути.
А як пишалась своїм багатством! Здавалось, що ось-ось господиня лусне від задоволення й пихи, коли якийсь вельможа висловлював захоплення від побаченого. Хоча таке траплялось рідко, бо гостей майже ніколи не було. Усі боялись старої. Люди подейкували, що Сваруха — близька подруга Чорта. Та й сама уміла чаклувати і не одну красуню, яку вважала у молодості суперницею, перетворила на жабу, а парубків, що не відповідали їй взаємністю — на павуків та собак. Правда це чи ні, достеменно ніхто не знав, але всі намагалися остерігатися злої панії й десятою дорогою обминали незвичайний маєток.
Недобра слава про його господиню розійшлася повсюди. І лише зрідка якийсь надзвичайно сміливий і допитливий граф чи принц випробовуючи долю, знаходив привід заїхати в замок. Гостей дивувала не лише рідкісна колекція, а й величезна кількість слуг. Кожен з лакеїв чітко виконував свої доручення. Тут прали, варили, пекли, годували тварин і птахів, прибирали, пололи, садили, поливали. Квіти і трави завжди доглядали сестри-сироти.
— Чи не в клумбі ми народились? — питали стареньких служниць дівчатка, бо відколи себе пам’ятали, весь час біля квітів.
Та почули, що вони доньки бідної селянки, яка померла саме в день, коли двійнята з’явились на світ Божий. Сваруха, бездітна багата вдова, взяла немовлят до себе в замок. Усі сподівалися, що пані вирішила хорошим вчинком зменшити свої попередні гріхи і дівчат вважатиме за дочок.
Та не так сталося, як гадалося. Сваруха просто любила керувати і мала велику втіху від того, що заставляла малечу «ходити по струнці» й постійно працювати, коли ті не вміли навіть бавитись. І хоча роботу сестер аж ніяк не назвеш важкою, бо доглядали квіти, однак діти кожного дня слухали лайку й докори. То на міжрядді десь узялась бур’янина, то клумба занадто волога, а то сухувата. Ніяк не могли дівчатка догодити примхливій та сварливій господині. Правда, і сестри по-різному ставились як до своїх обов’язків, так і до панії.
Ріса, струнка, голубоока дівчина з працьовитими руками і ніжним серцем, завжди старанно виконувала усі накази Сварухи. Кожну рослинку любила, доглядала, як рідну дитину. Чорнява ж красуня Салка дбала лише про себе. А господині намагалась тихенько накапостити. Відповідати ж доводилось разом, бо двійнят сприймали як одне ціле, хоч і були вони зовсім різними зовні і не схожі характерами: як тиша і буря, спека й дощ, життя і смерть. Білолиця Ріса мала блакитні очі, схожі на шматочки весняного неба, і з них завжди випромінювались доброта і щирість. Салчине волосся, пряме й довге, було настільки темним, що здавалось навіть не чорним, а синім. Густі темні брови і пишні вії надавали обличчю особливої виразності. Усі дивувались незвичайній вроді дівчини. Але поважали й любили більше Рісу. Переконались, що її душа така ж чиста, як і білосніжне лице, а думки світлі, як і переливи світлого кучерявого волосся. Ріса усіх жаліла, усім прощала.
Коли карали інших слуг, вона теж плакала. А її слізки, чисті, мов джерельна вода, легко заживляли чужі рани, вгамовували біль. Салка ж, навпаки, дошкульним словом любила посилити страждання. Її серце і раніше не виявляло ніжності, а з роками ставало ще черствішим. Дівчина красивішала з кожним днем, ніби розцвітала разом із дивовижними квітами господині. Але в очах усе частіше з’являлися недобрі іскорки. Сваруха, як не дивно, прихильніше ставилась до Салки, хоч і знала про всі її витівки. Мабуть, просто відчувала схожість із собою. Та одного разу не пробачила навіть їй, звичним покаранням сестер вже не обійшлося.
Якось Салка (для власного задоволення) вирішила знищити пурпурник, одну з рідкісних рослин .Узяла глек із кип’ятком і почала лити у клумбу гарячу воду. Коли Ріса побачила, як скручувались один за одним тендітні листочки, відразу кинулась до сестри:
— Що ж ти робиш?! Рослини живі! Їм боляче!
І сама відчула такий біль у серці, ніби і його ошпарила Салка. Але сестра продовжувала свою чорну справу, вона не знала жалю і не любила нікого, крім себе. Ріса щосили рвонула глек з рук Салки, а той упав додолу, опікши ногу білявки. Дівчина спіткнулась, схопилась за плече сестри, і, втративши рівновагу, обидві упали прямісінько в клумбу на рідкісну рослинність. Саме в цей час і нагодилась Сваруха. Страшні слова потоками лились з її вуст. Стара тупотіла ногами й несамовито кричала:
— Ти, слинтяйко Росо, — навмисне перекручувала її ім’я, — не здатна виконати одне-єдине — зберегти дорогоцінні квіти! То навіщо ти мені потрібна зі своєю чорномазою сестрою? Хай і тебе, Сажко, — передражнила ім’я і другої дівчини, — забирають чорти звідси!
Стара грізно підняла вгору руки і затрясла кулаками.
— Будьте ж ви прокляті! — проказала гнівно і все небо освітили величезні блискавиці, ніби справді схвалювали її страшні слова.
— Падати вам усе життя на квіти і трави, степи і поля! Падати в жару і негоду! Вічно!
Ріса дуже злякалася, багато чого поганого чула вона про господиню, але такою бачила її вперше. Нещасну дівчину почало трясти, опечена нога страшенно защеміла, а голова пішла обертом. Вона зрозуміла, що втрачає свідомість і перестає відчувати власне тіло. Ось-ось вона відірветься від землі і злетить у небо. А як же сестра? Ріса завжди думала про неї і не раз виручала в тяжку хвилину. От і зараз устигла схопити її за руку і вже за мить дві хмаринки (одна легка, біла, наче молочна, а друга — темна, грозова) висіли над клумбою.
Розлючена Сваруха кинула у той бік, де сиділи двійнята, надбитий глек, але побачила, що там уже нікого, крім пом’ятих рослинок, не було. А коли із світлої хмарини пішов спокійний дощик і зросив покалічену зелень, то клумба ніби ожила. Рослини підняли свої голівки, ніби хотіли вічно сприймати обійми теплого, лагідного дощику. Та за мить у небі вже так загуркотіло, що всі з переляку припали до землі. А прямо на Сваруху з темної хмари посипався холодний великий (як куряче яйце) град. Знов закричала пані і, прикривши руками голову, побігла в замок. Вона знала, що то так прощаються прокляті нею сестри.
Позаду лишився пишний палац. Ось уже й степ. Летять далі хмаринки, з острахом очікуючи наступних перевтілень. Адже зла чаклунка не дасть близнючкам спокою після того, як Салка почухала їй потилицю величезними льодяними кульками та примусила чхати і кашляти. І дійсно, Сваруха продовжувала випробовувати свої можливості.
— Що б його таке придумати? — розмірковувала стара. — Не можуть же вони обидві залишатися хмарами і падати на землю звичайним дощем.
Адже винною, як завжди, була Салка. Та й прощались вони по-різному: одна врятувала її квіти від загибелі, інша — знову нашкодила.
Зла чаклунка кілька разів розводила вогонь, щось варила, шептала, зверталась до неба. Але блискавиці не прорізали його своїми вогняними стрілами. Значить нічого знову не вийшло і змінити власні прокльони не вдалося.
— Навіщо ти мучишся? — гукнув їй звідкись Нечистий, котрий спостерігав за подругою. — Вони й так перетворяться, адже ти уже давно вирішила їхню долю, назвавши їх іншими іменами. Ріса через кілька секунд перетвориться на росу. І справді падатиме на квіти і трави, поля і степи живильною вологою. А Салка стане, як ти її називала, сажкою — недугою рослинності на землі.
Давно вже зруйнувався чудернацький замок. Розбіглись по лісах дикі звірі, розлетілись диво-птахи, розрослись по степах і луках квіти і трави. Давно померла й Сваруха, бо не допомогли жити вічно ні власні чари, ні дружба з чортом. Бо не може зло тривати вічно. А от сестри-двійнята живуть і понині. Кожного ранку у літню спеку на квіти і трави, поля і степи падає з небес роса. І раді їй рослини, із вдячністю сприймають її цілунки. Молоді дівчата по краплинці збирають на квітах Божі сльозинки і вмивають лиця, щоб бути такими ж вродливими, як світловолоса сестра. Хворі й старі босоніж бродять ранковими мокрими травами, щоб позбутися хвороб. Тож любов до щирої дівчинки житиме вічно, як ніколи не помре добро на землі.
А от чорнокосу Салку ( пак, тепер уже сажку) зовсім не чекають. З’являється вона не в спеку, як її сестриця, а в дощову погоду. Чорною недугою падає на колосся пшениці і жита, проса і ячменю, вражає кукурудзу, вівсюг та пирій. І не радіють їй ні рослини, ні люди. Усі намагаються позбутися чорного прокляття.
І знову, як завжди, роса пробачила сестрі і вкотре намагалася їй допомогти. Та як не благала добрих фей і чаклунів змінити долю сажки, щоб і вона приносила якусь користь, щоб і її чекали на землі — все марно. Жодні чари не здатні висвітлити чорну душу, як не можна відмити чорне зло. Кожен отримує саме те, чого заслуговує.