В одного господаря жив старий і мудрий кіт. Мав він гладку шерсть, довгі вуса і дуже видючі очі. Ходив, як пан по господі, ніде від нього нічого не сховаєш. А найбільше від нього мишам діставалося. То кіт їх переловить, то самі повтікають. Господар хвалить кота, до сметанки та м’ясця запрошує, розумником називає. Та одного разу і кота в дурні пошили.
Лежить наш кіт на піддашках, вигріває сите черево, на сонечку мружиться. Аж тут де не візьмись, біжить мишка. І хоч до осені діло йшло, а не гладка зовсім, мабуть, мишенят багато, а корму мало. Кіт, як уздрів, враз мишку лапою придушив. Не голодний був, то їсти зразу не став. А мишка розумна була, пробачила, що кіт хоче з нею погратися та й каже:
— Що ви, пане котусю, таку малу мишку їстимете?
— Та яка вже є, — каже кіт.
— У мене є сусідка така, як ваша голова, я вам її приведу.
А голова була в котяри, як довбня, та й розуму в ній було стільки ж. Заблищали в кота очі:
— Добре, іди, та недовго. Веди скоріш свою сусідку, а то я тебе з’їм.
Чкурнула мишка чимдуж, тільки хвостиком махнула. А кіт сидить та й дожидає, що мишка свою сусідку приведе.
Ось так розумна мишка зажерливого кота дурнем зробила.