Була собі в одному селі вдова, і мала вона три сини. Всі три гарні собою, розумні та роботящі, всі три доброї вдачі і всі однаково любі матері.
Ось уже прийшла пора одружуватися старшому синові. Знайшов він собі і дівчину, та не досить хорошу для нього, не досить роботящу, не досить вродливу. І брови в неї не такі чорні, як в нього, і стан не гнучкий, і руки дуже тендітні — не сподобалась вона матері. Так і зостався син нежонатий.
Пройшов час. І вирішив середульший син засилати сватів у сусіднє село.
— Нащо тобі чужа заблуда? — питається мати. — Чи тобі своїх дівчат мало? Тож її, мабуть, ніхто з місцевих брати не хоче.
Одговорила і цього. Аж ось приходить до неї найменший син та просить поблагословити. І як не старалася відмовити його вдова, він не одступається.
— Ми любимо одне одного, мамо, і кращої жінки мені не треба.
— Ну добре, сину! Тільки ж дивися, потім не скаржся.
От привів він у дім молоду дружину. Переночували. Зранку брати поїхали в поле, а свекруха й невістка залишилися вдвох коло печі. Мати встала вдосвіта, схопила віника, замела хату, розтопила піч, поставила борщ і кашу, замісила тісто. Напекла хліба, а до невістки ні слова, ні півслова і до роботи її не допускає.
А як прийшли на обід робітники, стала мати їх пригощати та на невістку жалітися, що ледача. Почервонів найменший брат, та тільки скоса поглянув на жінку. А та від сорому та образи й слова не може сказати.
Як пішли чоловіки знову на роботу, невістка вибігла в двір та до криниці, наносила води, замела перед порогом, зайшла в горницю та й знов сіла й сидить. Глипнула свекруха, далі взяла віника та й мете знов поріг.
— Нащо ж ви метете, мамо? — питається невістка.
— Це я вчу тебе, як треба, — одказує та.
А далі виливає ту воду, що вона наносила.
— Посуд перше треба мити…
І вже жаліється сусідці:
— Півдня лежала, ні за холодну не бралася невісточка, а тепер як узялася за віника, то тільки кіптяву здійняла. От послав господь нещастя!
Невістка почула те та в хату, кинулася геть од сорому та й заплакала, а далі забрала свого вузлика і гайда до матері, додому.
— А чи я ж тобі не казала, сину, що каятимешся ти? — каже мати синові. — Отакого сорому напустила на тебе твоя дружина.
А він знову — глип та й мовчить. А зранку пішов забирать її назад.
— Не піду, — аж плаче та, — твоя мати мене не жалує, вона мене зі світу зживе.
— Ти на мою матір недоброго слова не смій казати! — гримнув на неї чоловік. — Збирайся зараз же і ходімо.
Забрав.
— Оце дивіться, мамо, не будете в мирі жити, побудую собі хату і будемо жити окремо.
— Та чи я ж що? Я ж нічого...
А ранком знов невістки ніби не помічає. А як та береться за якусь роботу, так і дорікає їй, що не так та не туди, що невістка знову аж плаче.
— Як не вмієш, так не берись! — гримає свекруха. — А ні — так учись! Як мати не навчила, так я навчу.
Вернувся син, а мати на печі «хвора» лежить.
— Оце ж, бач, цілий день не присідала та всю роботу за твоєю дружиною переробляла. А вона тільки й знала, що скаржитись.
Тоді він до жінки та за коси її:
— Що ти, така-сяка, знов мене соромиш?
Поплакала бідолашна та й пішла до церкви, просити Бога, щоб заступився за неї, коли й рідний чоловік не заступився. От на другий день прокидаються й бачать, що немає матері, а замість неї стоїть на печі здоровенна діжа, повна кислиць.
Ждали-ждали сини повернення матері та так і не діждалися, тільки невістка не ждала, а місила собі спокійненько тісто в тій діжі та пекла пироги.