Про Івана, який всіх слухав

За синіми горами, за темними лісами в одному селі жив чоловік. Його звали Іван. Був він роботящий і добрий. Та мав таку вдачу, що кожного слухав. Не слухав тільки своєї жінки. Не раз жінка йому казала:

— Слухай, Іване мене, добре буде й тобі, й мені.

— Добре, добре, — каже Іван, а сам робить по-своєму.

От жінка каже:

— Іди, чоловіче, зерно в млин молоти. Та тільки з млина швидко повертайся додому. По дорозі ні з ким не вступай у розмови, бо біда трапиться.

— Добре, — як завжди відповів Іван.

Взяв на плечі мішок з зерном і подався до млина. Змолов зерно, вже можна й додому йти, а в нього цього й на гадці нема. Сидить собі у млині, дивиться, як борошно сиплеться. Прислухається Іван до розмов у млині. Бачить мельник, що Іван засидівся і питає:

— Ну, бачив, як борошно мелеться?

— Бачив і навчився, — відповідає Іван.

А він помітив, що мельник з кожного мішка відсипає собі мірку.

— Чого ж ти навчився? — питає мельник.

— З мішка по мірці!

— А й справді навчився, — здивувався мельник, — тепер вже й додому можеш йти.

Йде Іван додому з мішком на плечах, а щоб не забути, чого навчився, повторює:

— З мішка по мірці! З мішка по мірці!

Проходить Іван біля женців. Ті жнуть, потом обливаються. Іван привітався, а далі каже:

— З мішка по мірці!

— І який чорт тебе сюди приніс? Бодай тобі добра не було! — сварилися женці на чоловіка. — Треба казати: «Щоб ви носили й не переносили!»

— Добре, — погодився Іван і пішов.

Пройшов трохи, бачить — покійника несуть. Став Іван і каже:

— Щоб ви носили й не переносили!

Розгнівалися люди на Івана, ледве не побили.

— Не так, Іване, треба казати. Хто тебе такого навчив?

— Женці навчили.

— Треба казати: «Бодай такого не бачити й не чути!».

— Добре, — погодився Іван, — тепер тільки так буду казати.

Іде далі. Зустрічає весілля. Всі пританцьовують, а попереду ідуть наречені. Обоє гарні, веселі. Музики грають, парубки танцюють. Зупинили весільні Івана, частують випивкою та закускою. Та Іван відмовився і каже:

— Бодай такого не бачити й не чути!

Почали дружби ганьбити Івана:

— Як ти можеш таке казати?

— То мені так порадили.

— Погано порадили.

— А як я маю казати?

— Кажи: «Обніматися б тобі з нею, цілуватися».

— Добре, — зрадів Іван, — буду так казати.

Іде Іван далі. Серед села зустрічає чоловіка, який жене свиню. А свиня велика, в багнюці вся, рохкає ліниво. Привітався Іван та й каже:

— Обніматися б тобі з нею, цілуватися!

Чоловік подумав, що над ним глузують, взяв палицю та й хряснув Івана, що було сили.

— За що ви мене б’єте? Я ж кажу добрі слова.

— Ти, дурню, хіба то добрі слова?

— Мене люди так навчили.

— Хіба є такі дурні на білому світі? — не повірив чоловік. — Ти краще так кажи: «Щоб ти наївся по шию, а замастився по лікті!»

— Дякую за науку! Так і буду казати, — вирішив чоловік і пішов собі далі.

Вже недалеко від двору бачить: сусід везе великий віз гною. Подумав Іван, що не годиться не привітатися, і каже:

— Щоб ти наївся по шию, а замастився по лікті!

Сусід щось буркнув ще й батогом пригрозив. Іван так і не зрозумів, чому сусід розізлився. Розповів про все жінці вдома. А та посміялася з Івана та й каже:

— Казала я тобі слухати тільки мене, а не чужих людей.

З того часу Іван почав слухати тільки свою жінку.