Жили собі та були собі дід і баба. Та й посадили під столом граба. Граб ріс, ріс та й до столу доріс. Каже баба дідові:
— Бери, діду, сокиру та рубай у столі дірку.
Узяв дід сокиру та й прорубав у столі дірку. Граб ріс, ріс та й до стелі доріс. Каже баба дідові:
— Бери, діду, сокиру та рубай у стелі дірку.
Узяв дід сокиру та й прорубав у стелі дірку. Граб ріс, ріс та й до стріхи доріс. Каже баба дідові:
— Бери, діду, сокиру та рубай у стрісі дірку.
Узяв дід сокиру та й прорубав у стрісі дірку. Граб ріс, ріс та й до неба доріс. Подивився дід на того граба та й каже:
— Полізу я, бабо, на небо, подивлюся згори на землю, чи все звідти видно. Як люди живуть, що вони роблять, чи й справді Бог з неба все бачить.
Не пускала баба, та дід не послухав. Поліз. Лізе один день, лізе другий день, а на третій, як упав, та тільки бабу злякав. Вона йому й каже:
— Ну що, дурню, вхопив Бога за бороду? Подякуй, що живий лишився.
Казці кінець. А хто зрозумів — молодець.