Жила жінка, і вона була дуже-дуже бідна. У неї було три дочки. Ця жінка вишивала гарні рушники. Ні в кого в селі не було такої гарної краси. Вони жили дуже бідно вчотирьох. Була зима, в хаті було холодно, і нічого їсти. А в селі жив пан, він був дуже заможній.
Одного разу мати й каже своїм донькам:
— Я візьму ваше придане і піду до пана, щоб він поміняв ці рушники на їжу.
А доньки й кажуть:
— Мамо, це ж наше придане.
— Доньки, коли в нас буде їжа, то ми ще навишиваємо і рушників, і сорочок.
Взяла вона рушники, зв’язала їх у вузол і пішла до пана навпростець через ліс. Коли вона дійшла до панської садиби, побачила там прислуг і собак. Коли прислуги побачили жінку з вузликом, почали її проганяти. Пан почув у дворі галас. Сам вийшов і сказав:
— Що ви тут безлад влаштували?
А слуги й кажуть:
— Тут жебрачка прийшла.
Він і каже:
— Так впустіть її.
От він її питає:
— Що ви хотіли?!
А жінка й каже:
— Чи не могли б ви поміняти ці рушники на яку-небудь їжу?
І дала подивитися на ті рушники. Пан подивився і йому здалося, що це не рушник, а сонце, яке відкрило йому очі. Він наказав принести миску пшона і півхлібини. Пан узяв рушники і зник у своїх покоях, жінка взяла хліб, поклала за пазуху, пшоно в руки і пішла. Вона йшла довго і не помічала цього. І думала: «Зараз прийду додому, наварю дівчатам кулішу, та по кусочку хліба поділю. Та й там уже до весни недалеко, якось проживем».
Доньки ждали матір довго, аж до ночі ждали. А вона не дійшла трішки додому та й померла з голоду.