Про батьківську любов

Колись давно в нашому селі жила бідна вдова. Чоловік рано помер, сама зростила трьох синів-соколів. Тяжко працювала увесь вік, недосипала, недоїдала, все для діток дбала. Так за щоденною працею та постійними турботами і постаріла.

Виросли сини, змужніли. Живуть окремо від матері. Та тяжко стало вже старенькій, сили покидають. Як далі жити?

Стала задумуватися стара мати, до котрого з синів голівоньку сивую прихилити? Кожен м’яко стеле, та яке життя буде? Один син із сусідами не в мирі, інший на сільських дітей, яких в садку застав, пса нацькував, ледь втекли. А третій сумирний та тихий, та хто зна...

Та був у нашої господині старий качур. Мудрий та поважний. Помітив він, що господиню сум огортає. Звернувся до неї з порадою:

— Допоможу тобі, моя добра господине, вибір між синами зробить. Лише ходімо зі мною до річки.

Здивувалася старенька та послухала свого качура. А він зібрав своїх малих каченят та пішов попереду. Став качур перевозити каченят через річку на спині, кожного питаючи:

— А чи, сину, будеш мене носити та возити, як постарію? Чи віддаси своє серце, дяку і повагу батькові старому?

— Так, тату, лише про тебе дбатиму! — відповіло перше каченя.

— Брешеш, — качур йому на те.

Та й скинув із спини у воду. Везе через річку і друге каченя й знов про те ж питає.

— Звичайно, тату, тільки і мрію про це!

І друге каченя шубовснуло у воду. Дійшла черга третього.

— А що ти мені, сину, відповіси?

— Ні, тату, не тільки про вас дбатиму. Не зможу вам одному віддати серце своє, любов і повагу. А розділю її між вами і своїми дітками. Бо любов до рідних тримає коріння роду.

Довіз качур третє каченя до берега на спині і мовив:

— Правду кажеш, сину, не обіцяй того, чого не зробиш. А пообіцяв, то виконай. Зрости діток своїх у повазі до старших та віддай шану батьку й неньці твоїй. А братам твоїм ще вчитись цієї мудрості.

І зрозуміла старенька мати, що потрібно з тим сином доживати віку, у якого є в серці любов і до матері, і до дітей, і до ближнього свого...