Одного разу хлопчики пішли до лісу. Гуляли там, збирали гриби, грали в ігри і забули м’яча. Біг тим лісом зайчик. Побачив м’яча та й питає:
— Ти колобок?
— Ні, я м’яч.
— А ти дуже смачний?
— Мене не їдять. Зі мною граються, — відказує м’яч.
Став зайчик з м’ячем гратися. Коли це чимчикує їжак.
— Зайчику, ти що, колобка зустрів?
— Це не колобок, це м’яч. З ним граються.
Стали вони гратися разом. Один одному м’яч перекидають, сміються. Тут їх побачила з дерева білочка.
— Що це ви з колобком робите?
— Він не колобок. Він м’яч. З ним гратися треба.
Стали вони гратися втрьох. Зайчик м’яч задньою лапою б’є, їжачок носиком, а білочка хвостиком відбиває. Почувши шум, на полянку вибіг борсучок.
— Ви що, колобка не поділите?
— Це не колобок. Це м’яч. З ним граються, а не їдять. Ставай до нас четвертим.
Поділилися звірята на дві команди, поставили ворота і ганяють у футбол, як справжнісінькі хлопчаки. Та так захопилися, що й не помітили як вовк з лисицею підкралися. Ті спочатку хотіли поласувати зайчатиною та білчатиною, а потім зацікавилися грою і просяться:
— Візьміть і нас до себе. Ми будемо чемними!
Тепер уже почався справжній футбол. М’яч аж сяяв від задоволення. Де і взялися вболівальники-звірята та птахи з усього лісу зібралися.
А Роман прийшов додому і згадав що забув м’яч у лісі. На другий день діти пішли на те саме місце, де були напередодні. Тільки-но вони підійшли до галявини, як звідти в кущі шаснули зайчик, білочка, борсучок, лисичка і вовчик.
— Де вони тут набрались? — здивувався Вадим.
— Мабуть у футбол нашим м’ячем грали, — зауважив Роман.
І хлопці розсміялися дотепному жарту. Вони забрали м’яч і побігли додому.