Пиргород

Це було давно. Тоді, коли славні князі ходили захищати Русь від кочовиків. От в селі, неподалік від замку, що знаходився на невеликому острові між річкою Удай та його правим рукавом, жила сім’я. Чоловік був вправним ковалем, мечі робив для дружинників та князів. І величали його Ставросом. Дружину ж його, найкращу жінку округи, величали Онею.

Довго не було у них діток, але Бог змилувався і послав їм сина-богатиря. Ріс він не по днях, а по годинах і дуже полюбляв пироги, спечені матусею. Тому й прозвали його Пиргором. Хлопець був на всі руки майстер. Згодом у нього з’явилася сестричка Любава, писана красуня. Підростали діти батькам на втіху.

Коли Пиргору виповнилося вісімнадцять років, а Любаві п’ятнадцять, прийшло в село лихо. Монголи напали на поселення і забрали дівчат. Горе розлилося в квітучому колись краю.

Пиргор вирішив визволити полонянок. Батько викував йому меч і обладунки, і сміливець вирушив у неблизьку та небезпечну подорож.

А Любава була у той час у полоні. Вона так припала до душі синові хана Нубудая, що той вирішив одружитися з нею і через день весілля зіграти.

У цей час Пиргор наблизився до стоянки кочовиків. Діждавшись ночі, заліз у стан неприятеля і викликав на поєдинок Нубудая.

— Битися чи миритися прийшов? — грізно запитав Нубудай.

— Де вже з тобою, завойовнику, миритися! Битися я прийшов! Віддай мою сестру та її подруг .

— Переможеш мене, то забереш. А ні — голову складеш!

— Згода!

— То як же будемо битися — піші чи кінні?

— Піші, — відповів Пиргор.

І от почався двобій. Юнаки були дуже сильні і довго жоден із них не міг здолати ворога. Сили покидали борців. Пиргор зробив останні зусилля і повалив на землю монгола. Заревів той з відчаю та й провалився крізь землю. А Пиргор забрав Любаву з подругами та й подався у рідну землю. Русичі вітали свого спасителя і в його честь назвали поселення Пиргородом.

Оце вам казочка, а мені бубличків в’язочка.