Жив собі та був у одному селі бідний Махтей. Не було у нього ні коня, ні корови, ані шматочка поля. Зате дав йому Бог добру жінку та діточок чималенько, і всі їсти хочуть. То як заробить що чоловік за день, так усе і з’їдять за один прихват.
Та ось уже кілька днів Махтею хоч сядь та плач, хоч стоячи реви, ну ніхто не наймає, а діточки ж їсти благають.
— Іди до пана, проси хоч що-небудь у рот цій орді вкинути, бо скоро нам і вуха повідгризають, — посилає жінка чоловіка до багатія Никифора.
Мусив іти Махтей, хоч і не вірилося, що той розщедриться. Бо хоч і багатий-пребагатий був пан, але ж був і жадний. Казали люди, що хортів своїх м’ясом годує, а грошей неміряно має. Скрині забиті, а що в них не помістилося, то у світлиці на купі лежить. Прийшов бідний чоловік у палац та й каже:
— Пане, змилостивіться, дайте трохи грошей або хліба, бо ж діти і жінка пухнуть від голоду, а я вже вам якось відроблю...
— Та на лихо ти мені здався, у мене й без тебе є кому робити, та й ротів своїх вистачає. Хоча, постій, он бачиш, іде селянин з коровою. Так він уже не один день її тягає то на базар, то з базару, тільки очі мені мозолить. Дам тобі грошей, як украдеш у нього ту здохляку.
— Та вже ж якось украду, — промовив Махтей, — тільки дайте мені два чоботи.
Дав пан пару чобіт Махтею, та з тим вони і розійшлися. Їде селянин з коровою по стежці, а Махтей все крадеться поза кущами. Потім обігнав їх та кидь чобіт на стежку. І причаївся, чекає, що той буде робити. Побачив селянин чобіт, узяв, покрутив його у руках. Ну навіщо йому один? Якби ж два було. Та й пожбурив що було сили знахідку в кущі і пішов собі далі.
А Махтей — мудра голова, відбіг наперед та й кидь другий чобіт на стежку. Їде селянин, аж знову чобіт лежить. Законозило його. Другий чобіт ось лежить, а перший же викинув десь тут, недалечко. Прив’язав корову до дерева, а сам мерщій шукати перший чобіт у кущі.
Махтею тільки цього і треба. За корову і до пана. Привів, радіє, бо Никифор зараз відвалить стільки карбованців золотих, що і дітям вистачить на харчі, та й селянину не погано. Бо чоботи панські на базарі дорожче коштують, ніж його стара корова. Нагукали пана. Той як глянув, що стоїть Махтей з коровою, аж скривився. От вражий син, це ж доведеться ні за що гроші віддавати. Та й далі давай мудрувати, каже:
— Дам тобі, чоловіче, удвічі більше грошей, якщо принесеш назад ті чоботи, що я тобі дав.
— Добре, принесу, коли ваша воля на те.
Забрав бідняк корову, привів її до болота та й потяг у багнюку. А далі як почав мукати, корова й собі перелякалася та як зареве! Почув селянин, що його корова у болоті та й давай її рятувати. Швиденько скинув чоботи, штани, кинув усе на березі та й поліз у грязюку.
А Махтей за чоботи та до пана. Пан дивився-дивився, то на чоловіка, то на чоботи, а далі плюнув. Дав грошей, як обіцяв, ще й наказав більше ніколи у його маєтку не появлятися.
Повернувся додому хитрий Махтей, розказав жінці, як перемудрував пана, і стало його сімейство жити без горя і нужди.