Плавав лебідь по воді, понад берегом, зігнувши шию, дивився у водну голубінь. Пливла поблизу щука, зупинилась і питає:
— Скажи, будь ласкавий, де ти буваєш взимку, коли річка замерзає.
— А навіщо тобі знати?
— Та я хотіла на зиму куди-небудь утекти. А то під льодом задихаюся без повітря свіжого.
— На зиму, — каже лебідь, — лечу звідси у теплі краї та й живу там до весни.
— Візьми і мене з собою, — просить щука.
— А чого ж, мені все одно, — каже, — коли хочеш, подамося разом, то й веселіше буде.
Почув їхню розмову рак і каже:
— Візьміть і мене з собою.
— Ну, подамося разом, — каже лебідь, — прийде осінь і я скажу, коли летіти.
Лебідь думав, що коли вони уміють у воді плавати, то зможуть і в повітрі літати. Минуло літо, настала осінь, лебідь і каже:
— Уже пора летіти в теплу країну. Збирайтеся на завтра, після обіду вирушимо.
Щука переказала ракові, а той каже:
— А як же ми, сестро, будемо жити на сухопутті без їжі та води? Давай візьмемо з собою харчів.
— А як же ми візьмемо? — спитала щука.
— Давай складемо харчі у візок, упряжемося в нього та й полетимо.
Рак і щука здобули воза, склали харчі і чекають лебедя. Прилетів лебідь і каже:
— Я вже готовий, а ви?
— Готові, тільки ти поможи нам віз тягнути з харчами.
— Добре, — погодився лебідь.
Рак прив’язав лебедя за ногу, свій кінець взяв у клешні, а щука учепилася зубами. Рак шарпнув назад, щука стрілою розігналася у воду, а лебідь злетів у повітря. Так і не зрушили віз з місця.