Жив собі на світі один різьбар. Добрий був майстер, але п’яниця. Якось замовив у нього один монастир виточити з дерева дванадцять апостолів. Дав йому монастир доброї липи. Заходився майстер робити роботу. Зробив він дев’ять апостолів, а решту матеріалу пропив. Похмелившись, став думати: «Що ж це робити? Прийдуть з монастиря, а роботи нема. Точно повісять!» А була в нього жінка, красива, розумна і добра.
— Не журись, — каже вона, — якось воно буде.
Одяглася жінка гарненько, взяла відра і пішла по воду попід попів двір. А піп був удівцем. Привітався з нею. Слово та словом та й питає:
— А чи не можна прийти до вас сьогодні увечері?
— А чого ж не можна, приходьте панотче.
І назначила йому, о котрій годині прийти. А тоді пішла попід старости двір та попри диякона і їм назначила увечері прийти. А тоді прийшла додолму, розповіла чоловікові, мовляв, так і так, будь готовий.
Настав вечір. Чоловік сховався у сінях і дожидає гостей. Не довго ждав, уже піп стукає у вікно. Впустила жінка його у хату. Витягла вареники з печі і подала чарку. Захмелівши, піп став залицятися до неї. Тільки хотів обняти, а тут чоловік стук-стук.
— Ой, лихо мені! — крикнула жінка. — Куди ж це вас сховати? Роздягайтеся геть та ставайте з апостолами в ряд.
Нікуди діватися, став піп у ряд. Збулися попа, а ось і диякон. Почастувала його жінка, а тут чоловік знов стукає у двері. Став і диякон в ряд з апостолами. Так і з старостою сталося. Стоять вони, грішним тілом світять. Аж ось прийшов чоловік з монастиря. Подивився, дійшов до старости та й каже:
— Гарна робота! Як живий! Тільки навіщо апостолові грішне тіло? Можна й без нього.
— Можна, — погодився чоловік, — ми вмить одріжемо. Бере у руки ніж, а староста як це почув та у вікно. А за ним піп. Різьбар закричав:
— Держіть, а то розбіжаться! Я за них не відповідаю.
Та ніхто їх не міг піймати. Отак жінка своєму чоловікові допомогла.