Чоловік і жінка були бездітні і все через це сварилися. Так дожили до старості. Чоловік помалу і забув про свою біду, а потім знову нагадав:
— Ох, жінко, не маєш ти дітей!
І приснилося жінці, що в її городчику виросла ружа. Та якби вона ту ружу зірвала собі, а сім’я з’їла, то були б у неї діти.
Устала баба раненько, пішла в городчик, а там ружа, та така гарна, що любо подивитися. Зірвала стара квітку, витягла зернятка і з’їла.
Скоро народила баба хлопчика. А далі кожного дня почала родити по хлопцеві. Народила аж сто дітей. Останньому дала ім’я Ружа. Дід злякався стількох дітей і втік в іншу державу.
Доросли брати до парубоцьких літ. Якось причвалав до їхньої оселі старий дідусь. Баба впізнала свого чоловіка і почала докоряти йому:
— Бачиш, чоловіче, ти мене лишив. Думав, що загину, а я сама вигодувала сто синів.
Ружа нагодував батька, дав йому відпочити, а потім купив йому залізну палицю і залізні черевики. А ще дав дві торби грошей та й сказав:
— Ідіть, тату, по світу, а як зітрете палицю і сходите черевики, вертайтеся додому.
Довго ходив дід по світу. Аж на одному полі побачив чоловіка, що на Великдень орав землю.
— Що ти, чоловіче, робиш? Ореш на Великдень?
— А ти що робиш? На Великдень у дорозі?
— Та я через те у дорозі, що у мене сто хлопців, і мушу їм шукати щастя.
— А я через те орю й на Великдень, бо у мене сто дівчат, і мушу про них дбати,
— Будьмо сватами.
І вдарили по руках. Повернувся старий додому. Вислухав його Ружа і каже:
— Ну, татку, тепер відпочивайте у своїй домівці. Спасибі вам.
Брати оженилися та й стали собі господарювати. От і казці кінець.