Жила собі на світі одна бабуся. їй було уже багато років, що вона не знала й скільки. Цю бабусю знали всі, бо вона завжди допомагала людям і добрим словом, і порадою, і цілющими травами, про які вона знала найкраще в усій окрузі.
І була в бабусі внучка Наталочка. Дівчинка росла гарною, розумною і доброю, як її бабуся.
От одного разу бабуся захворіла, що не могла з ліжка підвестися. Наталочка біля бабуні упадає: і їсти їй зварить, і чай приготує, і ліки різні приносить, та нічого не допомагає. От бабуся й говорить:
— Нічого, онучко, мені не допоможе, тільки лісові груші. Але вони ростуть на лісовій галявині серед лісу. І дорога туди далека і небезпечна.
— Та нічого, бабуню, якось доберусь і нарву тобі грушок.
Так сказала Наталочка, зібралась і пішла. Довго чи недовго йшла дівчинка, аж бачить — ліс стоїть, та такий густий, що й світло туди не пробивається. Страшно Наталочці, та любов до бабусі сильніша за страх.
Іде вона лісом і пісеньку наспівує. Аж раптом дивиться — на пеньочку сидить білочка. Вона й звернулася до неї:
— Білочко-сестрице, чи не знаєш ти, де тут росте чарівна грушка?
— Знаю, — відказала та, — але зразу принеси мені горішків.
Пішла дівчинка шукати горішки. Йшла-йшла вона, аж раптом побачила високий горіх. Тільки хотіла натрусити горіхів, як він питає:
— Дівчинко, а для чого тобі горішки?
— Щоб віддати білочці, яка знає, де росте грушка, що має цілющі плоди. Вони мають допомогти моїй бабуні, яка тяжко захворіла.
— Добре, дівчино, я дам тобі горіхів, та зразу принеси води і полий моє коріння.
Пішла дівчинка далі. Йде вона, йде, аж бачить — криничка. Та так заросла бур’яном, що й не видно. Наталочка обірвала бур’ян, почистила криничку. Водичка в ній зразу немовби проясніла.
— Дякую тобі, добра дівчинко. Як я тобі можу віддячити?
— Криничко, дай мені водички, щоб напоїти коріння горіхові. Він дасть мені горішків. Я їх віднесу білочці, а вона мені покаже, де росте грушка з цілющими плодами.
Криничка віддячила дівчинці — дала їй водички. Та швиденько пішла до горіха і напоїла його коріння. Він дав їй горішків цілий кошик. Наталочка побігла до білочки і віддала їй горішки. Білочка й говорить:
— Йди за мною.
І поскакала по деревах. А дівчинка ледве встигала. Аж ось білочка зупинилась. І Наталочка побачила красиву галявину, серед якої росла чарівна грушка. А аромат такий стояв навколо, що аж дух забивало. Білочка допомогла дівчинці натрусити грушок повнісінький кошик.
Наталочка подякувала й хутенько пішла додому, щоб скоріше вилікувати бабусю. Бабуся, побачивши Наталочку, дуже зраділа. Вона з’їла кілька грушок і задрімала. На ранок Наталочка прокинулась і побачила, що бабуня уже на ногах і порається коло свого зілля.
— О, а грушки справді цілющі, — сказала Наталочка.
— Так, цілющі, а найбільше мені допомогло твоє добре серце, — мовила бабуся і пригорнула онучку до себе, — і пам’ятай: завжди допомагай іншим, і тобі всі допомагатимуть.
От і казочці кінець, а хто слухав — молодець.