Дуже давно в одному селі, яке розкинулось поблизу річки Удай, жив пан Сава. Його розкішний маєток знаходився на мальовничих пагорбах.
Любив пан з родиною відпочивати на березі річки Удай, кататися на човнах, милуватися краєвидами. Часто приїжджали до нього пишно вбранні гості, веселилися, дивувалися багатством і розкішшю панського будинку. Ввечері будинок освітлювали яскраві ліхтарі, якими пишався Сава. Але справжньою окрасою панського маєтку були пишні кущі бузку, які росли уздовж вимощених доріжок від будинку і аж до річки.
Навесні на кущах з’являлися зелені листочки, а через деякий час квіти. Вони були маленькі, росли близько одна до одної, утворюючи пишні грона. Але кожен кущ не був схожим на інший. Темночервоний Кущ побачив, що недалечко росте Блакитний і запитав у нього:
— Чому ти блакитний, а не такий як я? Адже наші грона квітів однакові.
— А поглянь навколо, — відказав той, — ти бачиш, що весь пагорб вкритий і білосніжними, і ліловими, і блідо-рожевими нашими родичами.
Сказав це Блакитний Кущ і завмер, бо до його грони квітів прилетіла Бджілка.
— Як гарно пахнуть ці кущі! — захоплено вигукнула вона.
Духмяний аромат бузків заполонив увесь пагорб. Небо від різнобарв’я квітів блідо, ставало бузковим, а потім блакитним. Темно-червоний Кущ здивовано подивився навколо. Аж тут бачить: вітерець тихенько погойдав гілку Білосніжного Куща і дощем пелюстковим осипалась грона квітів.
— Якби все в світі було однакове, то не було б і краси, — пояснив Блакитний Кущ сусідові.
Минув час. Вже й сліду не залишилось від маєтку пана Сави, від доріжки, що вела до Удаю, але над селом здіймаються красиві горбки. Щовесни пишні кущі бузку дивують жителів і гостей Куріпки своїм буйно квіттям і п’янким ароматом. Адже краса природи вічна.