Були собі дід і баба. В них була землянка. Коло неї стояли розколені ночви. От одного разу пішов дід ловити рибу. Закинув невід раз і витягнув золоту рибку. Стала вона проситися:
— Дідусю, пусти мене, я ще маленька. Якщо відпустиш я тобі допоможу.
Пустив дід та й пішов додому. Розказав все бабі, а та почала штурхати його, щоб той пішов попросити ночви. От пошкандибав дід. Гукнув рибку. Вона припливла та й каже:
— Чого тобі треба, дідусю?
— Змилуйся, матінко-рибко, дай нам ночви, бо наші зовсім поломані.
— Добре, хай вам будуть ночви.
Приходить дід додому, а баба сварить його:
— Бач, — каже, — ночви попросив, треба було хоч хату якусь попросити. Іди знов до рибки.
Попросив дід хату, приходить назад, а там така гарна хата, що й розповісти не можна. А баба знов невесела. Таке вона каже дідові:
— Не хочу бути селянкою, хочу бути дворянкою!
І вигнала старого з хати. Іде він до моря. Просить в рибки:
— Змилуйся, матінко-рибко! Моя стара зовсім з гума з’їхала. Не хоче бути селянкою, хоче бути дворянкою.
І цього разу рибка не відкинула дідового бажання. Приходить він додому, а баба сидить в хоромах, біля неї слуги. Та вона знову незадоволена. Посилає діда знов до рибки.
— Іди, — каже, — і скажи рибці хай зробить мене морською володаркою. І щоб сама була в мене на побігеньках.
Дід відмовляється, а стара на своєму стоїть. Нема чого робити, іде він. Гукнув рибку, розповів про свою біду. А рибка махнула хвостиком і попливла. Довго гукав дідусь її, не догукався. Прийшов додому, а там сидить баба біля землянки, а біля неї розбиті ночви.