Жили собі чоловік та жінка, і було в них багато дітей. І такі були бідні, що нічого не мали. Робив у сім’ї один батько, він по наймах ходив, дітям на хліб заробляв.
Один раз ішов чоловік на роботу лісом і побачив під дубом старого діда. Лежить той, ледь губами ворушить.
— Чи не знайдеться в тебе, чоловіче, хоч ковтка води? — промовив.
У чоловіка в торбі були скибка хліба і бутилка з квасом. Він все і віддав. Дід з’їв хліб, напився квасу і каже:
— Долги треба віддавати. Я привезу тобі додому чувал золота.
Чоловік тільки посміхнувся на ті слова і пішов далі. Цілий день робив, як віл. Увечері, заморений, голодний, як собака, повернувся додому. Тільки двері в хату причинив, чує, що знадвору хтось кричить:
— Долги повертати треба! Забирай, чоловіче, чувал золота!
Чоловік, жінка і діти вискочили з хати, дивляться, а посеред їхнього двору здоровий чувал лежить. Рядом нікого нема.
Здогадався чоловік, хто це зробив. Розказав він про старого діда жінці й дітям. І почали всі розказувать наввипередки, як вони розбагатіють.
Жінка каже:
— Купимо хату.
Старший син сказав:
— І пасіку з бджолами.
Йому дуже меду хотілося. Дочки просили багато одежі, всякого печеного поїсти. Притягли чувал у хату. Розкрили, а там замість золота — зерно! Жінка в крик, діти плачуть. Так чоловіка допекли, що він серед ночі, голодний, кинув чувал собі на плечі і пішов з дому. Відійшов недалеко від хати, розсипав ту пшеницю по сторонах. Та й пішов у найми.
Цілий рік чоловік не приходив додому. Жінка з дітьми ледь з голоду не померли. Тільки на другий рік він повернувся додому. Підходить до хати, бачить — пшениця його виросла і стала, як ліс. На кожному стеблі був великий важкий колос, аж похилений. Колоски блищать на сонці.
Чоловік пойняв, про яке золото говорив дід. Він дуже зрадів. Погукав жінку, дітей. Ті прибігли і побачили золоті колоски. Радіють всі.
Скосили вони ту пшеницю, змолотили. Багато було мішків із зерном. І стали вони кожен рік сіяти пшеницю і збирати добрий урожай. А скоро і розбагатіли.