Їхав пан зі своїм кучером Іваном у далеку дорогу. Їхали вони мовчки, нудно стало панові. Пан і надумав поговорити. А в цей час вискочив заєць. Почав говорити про зайців.
— Ось у лісі в мене водяться зайці, тільки не такі, як той поскакав, маленький, а великі. Я їх із-за кордону привіз на розвід. Зібрався якось я на полювання, взяв із собою чоловік десять загонщиків. Нагнали вони до мене зайців, а я їх тільки — бах та бах. Набив їх так десятків зо три.
А одного вбив такого величезного, розміром з барана! А коли зняли з нього шкуру, то сала на ньому було більше ніж півтора пуди. Ось які в мене зайці!
Іван слухав, слухав, а потім і говорить:
— Но-о, кобильчино, но-о, скоро вже й той міст, що під брехунами провалюється.
Почув теє пан і говорить:
— Чуєш, Іване, а які зайці бувають? Правду кажучи, півтора пуди сала на ньому не було, а так, фунтів з десять, це точно.
— Відомо, заєць як заєць, — говорить Іван.
Їдуть далі, а пан знову до Івана:
— Ну, що, Іване, чи скоро буде той міст, про який ти говорив?
— Так, скоро вже, пане, — Іван у відповідь.
— Так ось, Івасю, — продовжує пан, — мабуть, що на тому зайцеві і десяти фунтів сала не було, а так собі, фунтів три-чотири, не більше.
— А мені що до того? — говорить Іван. — Нехай буде так.
Проїхали ще трохи. Пан вовтузився, вовтузився на місці і знову:
— А чи скоро, Іване, отой міст?
— Та скоро вже, лишень до ярку спустимось.
— Хм, — говорить пан, — а знаєш, Іванцю, на тому зайцеві взагалі сала не було, сам знаєш, яке ж то сало може бути на зайцеві.
— Авжеж, — у відповідь Іван, — заєць як заєць.
З’їхали до ярку, а пан і питається:
— А де ж, Іване, міст, про який ти говорив?
— Та розтанув, пане, як сало, про яке ви говорили.