Було у матері три сини. Спритні, мов соколи, мудрі і добрі, як старі бували люди, шляхетні і дужі, наче ясени. Покликали їх до війська рідну землю боронити від ворога. Хоробро билися брати. Ставали вони на бій плече-в-плече. Завжди два брати рубали загарбників, а один посередині допомагав їм лише тоді, коли ворогів ставало дуже багато. Саме таким способом знищували вони тих, хто хотів на них нападати.
Єдиного боялися брати — оточення. Не було в них четвертого брата, який би бився, ставши з четвертої сторони. При спробах ворогів обступити братів, ті відступали. І одного разу мати юнаків побачила, що вони б’ються під самою хатою. Відступати братам було нікуди, бо війська ворогів оточили їх з усіх боків. Смерть братів означала поневолення цілого краю.
— Сини мої любі, не допустіть рідний край до згуби! — скрикнула мати.
Але побачила, що її діти знемагають.
— Сини мої рідні, соколи мої спритні, вірні захисники матінки-землі. Не вмирати вам, не здолати вас ворогам, ніколи я вас не віддам! Будете ви моїми живими синами і житимете поміж нами, станете біля рідного дому дужими ясенами!
І стали три сини ясенами. Вороги перелякалися їх і втекли. А Батьківщина братів вільною стала, більше ворог не відважувався йти на неї війною. І приходили люди до тих ясенів по здоров’я, а до матері за порадою.