Було це давно. В одному місті, біля річки, стояла старовинна церква. Добиратися до неї було не так і легко. Перепливали на човнах на інший берег з усіма речами. От одного разу у цій церкві трапилося непередбачене. Для кого як: кому на страх, а іншому на сміх.
Жив у місті чоловік з ім’ям Петро. Веселий, такий, хитрий. Пішов одного дня він до священика й каже:
— Доброго дня тобі, попе!
— Привіт, Петре. Чого це ти так рано прийшов, ще й служба не починалася?
— Роботи не можу собі до вподоби знайти, можна мені до тебе йти робити, вбирати все, підмітати підлогу, допомагати тобі! Згоден?
— Ти дивись мені, Петре, ця робота теж важка, бачиш які тут великі зали?
— Так. Але ж я сильний парубок!
— Добре. Йди додому, завтра приходь.
На наступний день Петро рано встав, одягнувся красиво, й через річку приплив до церкви. Наказав йому священик Данило у підвалі ікони поставити. А там сметани стільки багато, що парубок подумав: „Я вам допомагаю, ця доля моя.» Взяв наївся сметани й вирішив Данила хитрістю взяти.
Намазав ікони святих сметаною й пішов додому. Потім у неділю священик каже:
— Слухай, пішли у підвал, там треба ікону Михайла Архангела взяти.
Як побачив він, що сметани не залишилось, розсердився, каже:
— Це ти з’їв, Петре, га?
— Ні!
— А хто?
— Мабуть, святі.
— Як? — запитує з гнівом Данило.
— А ось подивіться.
Священик подивився, а у ікон роти всі в сметані.
— Чудеса! — закричав Данило.
— Так! Але треба їх за це провчити! — заперечив Петро.
— Як? А, зрозумів, кожного святого розгою п’ять разів вдарити.
— Але серед них є старший Архангел!
— Йому п’ятнадцять разів.
— Добре. Так і зроби.
Пройшло два тижні. Петро знову наївся варення, сметани. Помазав святим роти й сидить Данила жде. Чує колокол дзвенить.
— О, прийшов, — каже.
Зайшов у рясі піп і глянув на ікони.
— Що знову? — промовля. — Як це їм не соромно? Ну все, з мене досить. Петре, бери їх і віднеси на повозку. Завтра відвези до міста.
— Ага, — сміється Петро, — але вони вам записку написали, що хочуть з вами опівночі вареників поїсти та порозмовляти.
— Як це так? Це ж картини. Вони не можуть розмовляти.
— Але вони дуже просять.
— Добре. Щось у мене голова болить. Ти йди, відпочивай.
Весь вечір Данило як переляканий ходив. Помолився, перехрестився, баче, північ. Дійшов до храму. Іде в підвал. А Петро знову шкоди робить. Данило відкриває двері. Баче, там він сидить, щось читає.
— Ой, а де святі? — питає поп.
— Просили передати, що ви спізнилися. Вони все поїли, один вареник залишили. Зробив Архангел вам зауваження. Сказав мені: „Коли Данило прийде, передай, що бог ніколи не спізнюється.»
— О, Боже мій! Я думав, що це просто картини. Тобі відомо, коли це все почалося? А який цей Ангел? Красивий?
— Великий! Могутній! Страшний!
— Ой, як мені страшно, — почав стогнати священик, — мабуть, я неправильно службу вів, й вони прийшли мене провчити!
Тут Петро не витримав і як зареготав. Священик питає:
— Тобі чого смішно? Сам не бачив, що твориться?
— Бачив, та тільки святі передали, що не вони їли сметану.
— А хто? Ти? — розгнівався Данило. — Я тебе провчу. Йди собі з миром. Але брехня — гріх. Запам’ятай це.
В душі у Данила повеселішало, страху не залишилось.
— Все-таки добре, що це був жарт, — сказав священик і пішов додому.