Жив собі колись один чоловік. Обробляв він землю, збирав урожай. Та був він не дуже ласкавим до свого коня. То лаяв його ні за що, то, бувало, бив.
От одного разу приїхав він конем поле орати, запряг коня у плуг та й оре. А кінь уже немолодий був, втомився, почав ставати. А чоловік сердиться та б’є його:
— От бісова худобо, ледащо, дармоїд! За що я тебе годую?!
Бив його, бив, аж упрів. А тоді й каже:
— Ось я сам впряжуся у плуг та й оратиму!
Так і зробив. Орав, орав та й втомився дуже. Ліг перепочити і незчувся, як заснув. І сниться тому чоловікові сон, наче став він конем. От заходить у сарай господар і лає чоловіка-коня на чому світ стоїть:
— Ах ти ж, бісова худобо, ледащо, дармоїд! За що я тільки тебе годую?
Та почав бити бідолашного. А чоловік-кінь ніяк не зрозуміє, чому його господар лає. Наче і не завинив нічого.
Потім вивів господар чоловіка-коня у поле орати. Та такий тяжкий плуг йому начепив, що той ледве тягне. А господар все глибше плуга у землю вганяє. Вже чоловікові-коневі піт заливає очі, вже й дух перехопило. Чує він, що падає з ніг. А господар б’є його під боки, по спині, по ногах, та кричить несамовито.
— От ледащо! Дармоїд! Рухайся! Вперед! Бісова худоба! Щоб ти здох!
Не витримав чоловік-кінь і упав. І тут він прокинувся.
— От дивний сон! Насниться ж таке!
Подивився він навколо, побачив, що кінь його відійшов далеко і пасеться собі.
— От бісова худоба... — почав був кричати чоловік, та в ту мить згадав свій сон і замовк.
Мовчки він спіймав коня і начепив йому плуга. Почав орати та плуга у землю вже не заганяв глибоко. Та частіше коню перепочинок дає.
З того часу і повелося, як тільки почне чоловік кричати на коня та лаяти його, так і згадає свій сон. А вже бити і зовсім перестав худобу. Назавжди запам’ятав чоловік, як побував конячій шкурі.