В одному глухому селі жив чоловік. Та такий бідний, що далі нікуди. Думав він, думав, як йому розбагатіти й надумав.
— Об’явлю себе ворожбитом.
А ж тут і причина в селі случилась. Саме ноччю у дядька з конюшні вивели цигани коней.
Прийшов дядько до ворожбита, а той вислухав, подумав, очі закрив, щось пошептав, по сторонах поплював та й каже:
— Іди в ярок, що за селом, твої коні там.
А сам перед цим думає: «Утром випала роса. Коні, як їх вивели, росу збили. То й далеко їх не завели, а вже ноччю будуть вести далі».
Пішов хазяїн у ярок, а й справді коні там. Вже ж який він радий. А як рада людина, то й щедра далі нікуди. Відблагодарив ворожбита, а слава ж по селах пішла.
А тут у сусідської корови молока не стало, то ж знову до ворожбита.
— Не журіться, я знаю в чому біда. Закривайте двері в комору і молоко появиця.
Так і зробили. Та й тут секрету не було. Бачив ворожбит, як до сусідньої кошари частенько забігав кабанчик, а як виходив, то все рильце було в молочній піні. І другий раз відгадав.
Ось прочув про все це пан. «Нічого, — думає, — зажену я його на слизьке». Сидить в дворі, коли цвіркун плиг на ногу. Пан раз вдарив рукою — не піймав, другий — не піймав. Аж за третім разом піймав. Держе пан цвіркуна в руці і пита ворожбита:
— Шо в мене в руці? Як вгадаєш озолочу, а ні — пряма тобі дорога в солдати.
Зажурився дядько, та незчувся, як сам до себе й забалакав:
— Оце тобі й кінець. Раз повезло — не піймався, два повезло — не піймався. А за третім — у міцний кулак попався.
Та тільки хотів покаятись перед паном, як той розкрив кулак, а там цвіркун. Озолотив пан ворожбита, дав йому вольну і відпустив, куди очі дивляця.