Жили собі дід та баба. Працьовиті були, ніколи не сиділи без діла. Вихідного дня пішли вони до церкви, помолилися, щоб бог дав їм здоров’я та й повернулися додому. Саме тут дідові й схотілося бублика медового. Дід і каже бабі:
— Спечи, бабцю, бублика. Я покочу його по хаті, а хто його спіймає, той і посмакує.
Баба спекла бублик. Дід взяв його, покотив по хаті і каже бабі:
— Лови, стара!
Баба по хаті ловила, ловила — не спіймала. Взяв дід бублика, пішов надвір, покотив його і каже:
— Лови, півнику гребенястенький!
Півник ловив, ловив — не спіймав. Узяв дід бублика та й пішов з ним до котика-вуркотика, що вигрівав боки на сонечку.
— Лови, котику-коточку!
Ганявся котик за бубликом — та все марно. Пішов дід до мазальниць, а вони саме підтикали дах.
— Ловіть, мазальниці, бублика!
Бігали жінки за ним до полудня, всю глину ногами порозтовкували, та все даремно.
Узяв дід бублика та й пішов з ним до рибалок, що витягли з річки сітку.
— Ловіть, рибалоньки, бублика!
Рибалки ловили, ловили, всю рибу в річку утопили, та все марно. Пішов дід на пасіку.
— Ловіть, пасічники, бублика!
Бігали вони за бубликом, бігали, вже й чуби мокрими стали — та все марно. Пішов дід до пастухів, що пасли корів.
— Ловіть, пастушки, бублика!
Малий Онисько взяв та й упіймав бублика. Надзвичайно солодким він видався хлопчині. Дідусь у вуса посміхнувся і промовив:
— Не змагайся, старосте, з молодістю.