Жила одна старенька бабуся. Вона була самотня. Та бабуся перетворювала сухі гілочки на зелененькі деревцята. У неї було дуже багато лісових друзів: вовчиків, ведмежаток, лисичок, зайчиків. Тому вона була частим гостем лісу.
Одного разу йшла вона лісом, бачить, на пеньочку лежить маленька дівчинка, зовсім малесенька. Очі в дитинки, наче тернинки, щічки рожеві, вуста червоні, волоссячко чорняве та ще й в’ється. Рученята маленькі і тягнуться до бабусі.
Защеміло у старої серденько, взяла вона до себе ту дитину. А щоб цей день пам’ятати, посадила коло двору три тополі. Дівчинку ж назвала Тополиною.
Проходять роки, дівча росте. І така гарна стає Тополинка. Була гарною помічницею бабусі. Але людський вік недовгий. Не стало бабусі. Залишилась Тополинка сама-однісінька. Лише тополі були її відрадою. Увібрали в себе вони бабусину чарівну силу. Плаче Тополина, а вони її приголублять, засумує, то розвеселять.
Одного разу проїжджав біля струмка красень-козак, саме води захотів напитись, та й побачив Тополину. Каже:
— Ти така гарна, не бійся, підійди.
Підійшла до нього. А зблизька її врода ще чарівніша. Познайомилися молодята і закохались один в одного. Пообіцяв козак, що через рік з служби приїде до неї та й одружиться.
Промайнув рік. Чекала нареченого Тополина і дочекалась. Приїхав на бравому коні, веселий дужий. Побралися нареченні жили вони довго та щасливо.
А тополі їх оберігали, дарували щастя, мир і злагоду.