Свій до свого

Жив собі в селі спритний горобчик. І була в нього мрія оселитися в місті. Кинув він своїх батьків, друзів, сусідів і полетів за своєю мрією. І ось воно, омріяне щастя. Опинився у вирії руху: транспорт, високі домівки, скрізь гул. Незабаром наш горобчик почув веселе цвірінькання і побачив птахів, схожих на нього. Вони завзято дзьобали насіння на асфальті, і наш герой захотів приєднатися до них і познайомитись з ними.

— Добрий день, друзі! — привітався він.

Але йому ніхто не відповів. Всі продовжували робити свою справу, не дивлячись на нього.

— Пригостіть мене, будьте друзями, — продовжував наш герой.

— Іще чого, лети, куди летів, не зазіхай на чуже! — в один голос зацвірінькали міські горобці з погрозою.

Ще довго літав по місту наш горобчик. Де намагався знайомитися, чув таку ж відповідь. Він почав приховувати, що сам із села, думаючи, що його приймуть за свого. Але і тут не вийшло. Чулися насмішки в його бік. Мандрівка закінчилася невдало. Горобчик схуд, занедужав і хворий повернувся він додому на село.

Йому там дуже зраділи. Виходили, нагодували, обігріли. І тільки потім сказали:

— Так завше буває тому, хто свого соромиться. Тільки свій свого зрозуміє.