Колись давно жило собі плем’я людей, які не дбали про старих. Як тільки людина ставала старою і не могла вже працювати, заробляти собі на хліб, то везли її у дрімучий ліс, та й там і залишали помирати.
От одного разу якийсь чоловік вирішив відвезти в ліс свого батька, старого і немічного. Застелив ряднами віз, посадив старенького та й вирушив в дорогу. А разом з ним і син його малий поїхав. Коли приїхали до лісу, став чоловік висаджувати з воза старого батька, та й рядна йому вирішив залишити. А син йому й каже:
— Тату, ви одне рядно залишіть. Як ви станете старі, я на ньому вас у ліс повезу.
Задумався чоловік над синовими словами і вирішив забрати батька назад. І старий зостався жити в сім’ї.
Коли це видався неврожайний рік. Настав голод. Де яке зеренце було, все з’їли взимку. Ось тоді старий чоловік порадив всім жителям села перемолотити сніпки, якими були вкриті хати. Послухали його люди. Зернина до зернини і назбиралось, щоб ціле поле засіяти. А восени добрий врожай видався. Це врятувало всіх від голодної смерті.
Відтоді стали люди поважати старих людей за їх мудрість, шанувати, доглядати до самої смерті.