Сонце вже заходило. Всі денні птиці вертались до своїх гнізд після цілоденної тяжкої праці і укладалися спати, а пані сова тільки що прокинулась від сну. Розправила крила, обдивилася навкруги, чи нема часом якого потайного ворога, що чигає на її добро. Наказала дітям, щоб сиділи тихо в гнізді і не рипались, а сама полетіла на роздобутки. Думка така, щоб спіймати на вечерю яку дурноголову мишу, підстрелену перепеличку або пришелепуватого горобця, що запізнився до гнізда, дзюбаючи соняшник — кого вже доля не пошле, бо ще дурні не перевелися і на її вік їх вистачить.
Прилітає із здобиччю... аж немає дітей її в гнізді.
— Ой ґвалт! Рятуйте, птиці добрі! Калавур! Сталось нечуване лиходійство, від якого світ повинен занепастися!
Пропала краса і надія всього совиного роду!
— Хто чув, хто бачив того ворога лютого, що повитягував з гнізда моїх малих хорошунчиків?
— Я бачила, — каже ворона, облизуючись, — як чорний кіт ніс двоє поганих окатих вилупків, то, може, були твої?
— Ні, ні, — відказує сова, — мої то були самі щонайкращі в цілому світі.
— Я чула, — каже ворона, — що й горобчиха говорила те ж саме сьогодні, як ти спіймала її горобеня!