Жив собі один чоловік. І мав він дорослого сина. Настала пора парубкові женитися. А батько й думає: «Хлопець у мене добросердний, совісний, роботящий. То й дівчину йому треба знайти таку саму до пари».
От натрусив він повний віз сливок і поїхав од села до села. Їде й гукає:
— Міняю сливи на свіже сміття! Міняю сливи на свіже сміття!
Дівки, баби, молодиці за віники і ну хати мести. Хто сміття у відрах несе, хто у кошиках, а хто й по кілька лантухів несе.
Чоловік міняє сливи на сміття, веселі жарти відпускає, а сам думає: «Ні не знайти мені невістки між цих нечупар. Адже господу свою вони, либонь, по півроку не метуть...».
Коли це в одному селі побачив він бідненько, але охайно одягнене дівча. Личко таке чепурне та миле, очі лагідні-прелагідні. Стоїть осторонь з маленьким вузликом, а до воза підступитись не наважується. Чоловік підкликав дівчину й питає:
— А де ж твоє сміття?
— Осьдечки у вузлику, — відповідає та, — тут тільки жменька. Я в сусідки випросила.
Розпитав він, як дівчину звати, де вона живе, а за кілька днів справили весілля.