Скупий

Жив собі один багач, був він як ніхто скупий. Всього жалів. Їсти сам не міг, тому що жаль їжі було. Своїй жінці коли давав борошно на калачі, перед тим як їсти, теж важив. От раз жінка спекла хліба, а з квашні виходило семеро хлібців, та восьмий невеличкий буханець. Тут звідкись з’явився старець, просить милостині. Вона взяла та й віддала йому той восьмий буханець.

Повертається багатій зі степу.

— А що, — питає, — скільки буханців спекла?

— Та сім, — каже.

— Не бреши! Мабуть ще й восьмий був?

— Та ні, не було, — каже.

Він почав її сварити, бити, що тільки не робив, а вона не зізнається.

— Ну, — каже багач, — як не признаєшся, то я зараз помру.

Та й ліг на лавку. Побігла жінка на вулицю та стала сусідів кликати:

— Ідіть чоловіка на смерть убирати.

Посходилися сусіди, плачуть, обмили чоловіка, одягли, у домовину поклали. Жінка сидить поруч, голосить біля нього, а він з домовини питає:

— Признайся, скільки хлібців спекла?

— Та сім, сім, — відказує вона.

— Ну, так іди до попа.

Ось і поп прийшов, приніс усі свої приладдя, почав молитви читати, службу правити. Жінка знов ридає. А чоловік знов питає:

— А признайся, — каже, — скільки спекла?

— Сім, сім! — кричить жінка.

— Ну так несіть до ями.

Понесли у гробу жадібного на цвинтар, поставили коло ями, знову жінка ридає, а чоловік питає:

— Скільки хлібців спекла?

— Сім, сім.

— Ну, так закопуйте.

Ось опустили його в яму, жінка як заголосить та як закричить:

— Обманула, обманула, сім було, сім було хлібців, а восьмий буханець!

Чоловік тоді встав, виліз із ями. Тут давай піп та люди розпитувати, що воно сталося. Жінка розповіла, як пожаліла старця. Піп і каже:

— Так йому й слід, такого й жаль, що не закопали!