Колись дуже давно жила дівчинка Маруся. У неї був менший братик Михасик. Батьки померли, коли вони ще були зовсім малими. їх до себе забрала жити бабуся, дуже хвора та стара жінка. Жили в лісі в невеличкій хатинці.
Після смерті старої діти залишилися одні на білому світі. Маруся прибирала в хаті, розпалювала піч, ходила по воду, готувала їжу. Михасик зробив лук, з якого стріляв у здобич. У лісі збирали гриби та ягоди.
Якось хлопець убив качку і приніс її додому. Сестра обскубла її та зварила смачну юшку. Пообідали й знову за роботу. Діти любили природу. У вільний час Маруся плела віночок з гарних квітів, а Михасик грав на сопілці. Так і жили, не тужили.
Одного разу дівчинка пішла в ліс за грибами одна, та не повернулася. Пройшов день, два, тиждень. Відправився хлопчик на пошуки своєї рідної сестриці. Побачив Михасик березу та й питає:
— Березо, березо, ти не бачила мою сестрицю?
— Ні, не бачила. Але на моїй гілці висить гарний віночок. Ось він.
— Це ж її улюблений віночок! — зрадів братик.
— Он бачиш ту річку? Іди до неї та спитай. Може, вона щось знає.
— Спасибі, березо!
Прийшов Михасик до річки та й питає:
— Річко, люба річко! Ти не бачила мою сестрицю?
— Так, бачила. Її повів чоловік з рушницею в той бік, де заходить сонце.
Пішов Михасик далі. Зупинився перепочити. Ліг на травичку та заснув.
Коли прокинувся, сонце стояло уже високо. Тут він побачив якесь село. Показали йому люди ту хату, де живе чоловік з рушницею.
Чоловік відчинив двері та запросив гостя до хати. Тут він розповів Михасику, як зустрів у лісі дівчинку, як вона погодилась допомогти його хворій дружині. По дорозі Маруся назбирала цілющих трав. Її бабуся колись навчила варити зілля. Дружина одужала. Якраз сьогодні всі вони збиралися йти за Михасиком. У цієї родини не було дітей. А тепер були й донька, і син.