Сіно, солома — коров’яча паша

Звернулась до пана старенька бабуся:

— Паночку, рятуйте! Веліть дати трохи хліба, бо помру від голоду!

— Я тобі дам, але ж це ненадовго. Краще я навчу тебе, заробляти на щоденне життя, — відповів пан. — Пусти поговір, що ти вмієш відробляти всяку недугу, то й матимеш, що їсти.

— Я ж не вмію нічого в цій справі, — забідкалась бабуся.

— Будеш говорити: «Сіно, солома — коров’яча паша». Поплюєш на всі боки, та й усе діло — говорить пан.

— Дякую вам, панночку! Колись віддячу вам добром!

Минуло чимало літ. Бабусина лікувальна справа процвітала. Було, що самій їсти і з сусідами поділитися.

Ось уже і старий пан захворів. Привозили лікарів возили до знахарів. Ніщо не допомагало. Нагадали, що ще ось така баба-знахарка є. Тож покликали її до пана. Ні баба не впізнала свого навчителя, ні пан не впізнав і не згадав свою ученицю.

Бабка заходилася коло пана. І туди плюне, і туди дуне, щось шепче. Прислухався пан та й чує:

— Сіно, солома — коров’яча паша!

Згадав пан, як він колись навчав цю жінку заробляти на шматок хліба. Як розреготався пан, а пухлина в горлі й лопнула. Полегшало пану. Заплатив він бабусі за лікування, але не признався, що це він, той її учитель, що дав їй змогу щоденно заробляти на життя.