Жив колись один чоловік, і мав він семеро синів. Брати були нерозлийвода: разом їли-пили, разом сумували й раділи. Не було на світі сили, здатної подолати їх.
Спливали роки, всі брати оженились, у них народились діти. Кожен звив своє гніздо, й не зоглянулися вони, як відцуралися один від одного.
Батько постарів і жив сам. Часом діти приходили до батька, та вже не було між ними ні колишньої злагоди, ні дружби. Бачить батько, що коли й далі так буде, стануть вони зовсім чужими між собою.
Покликав він якось усіх синів до себе та й каже:
— Сини мої, завтра кожен принесіть мені по вербовій лозині товщиною з палець.
— Гаразд, тату, — відповіли сини та й пішли.
Уранці кожен приніс по лозині. Батько взяв ті лозини докупи й посередині міцно зв’язав мотузком.
— А тепер, сини мої, — звелів батько, — я хочу побачити, чи подужає хто з вас переламати цей пучок лози.
Кожен з братів брав той пучок і, хоч як старався, не міг виконати батькового побажання. Тоді батько розв’язав пучок і роздав кожному по лозині. Кожен син легко переламав свою лозину.
— Ці сім лозин, — відповів батько, — це ви, сім братів. Якщо ви триматиметесь купи, ніхто вас зламати не зможе, як і оці сім лозин.
Послухали сини батькової поради й з того дня почали знову жити дружно, в мирі й злагоді.