Жив собі чоловік у нашому селі на ймення Семен. І був у нього син, а звали його Іваном. Якось він, виряджаючи сина в Тернівку на базар з овечими шкурами, наказує:
— Продай ці шкури, але так, щоб і гроші вторгував, і шкури назад привіз.
Запряг коней Іван та й поїхав на базар, а базар в Тернівці великий. Торгує, але хто ж тобі гроші дасть, а шкури не забере? Отож повернувся він додому, не виконавши наказу свого батька.
— Ніхто не хоче гроші давати і шкури не брати.
— Нічого, спробуєш ще завтра, — мовив батько.
Рано-вранці пішов хлопець удруге на базар. І знову ніхто так не хоче купувати. Вертається, голову звісивши. А батько знову завтра та завтра. Може, й пощастить.
Пішов Іван знову та все шкури не продав. Іде додому та й думає: «Батько, мабуть, битиме мене. Подамся я світ за очі». З цими думками дійшов до мосту та й перегнувся через поручні. А там біля річки на кладці, дівчина білизну полоскала. Побачила вона хлопці та й питає:
— Чого зажурився?
— Як же мені не журитися? Батько загадав мені зробити неможливу річ.
Та й розповів про все дівчині.
— Оце й усе? Чого ж тут журитися? Дай-но мені ту шкуру овечу.
Прополоскала її дівчина, постригла, а шкуру повертає і гроші за вовну
дає. Повернувся хлопець додому та й давай розповідати батькові. Батько здивувався.
— Розумна дівчина, — сказав батько, — може, й посватаєш таку.
Хлопець не відмовився. Пішов запросити її в гості. Дівчина подякувала, та прийти пообіцяла в неділю.
Настав довгожданий день, батько й син гостинно зустріли свою гостю. Посиділи, погомоніли. Батько й каже Іванові:
— Кращої дружини не знайдеш.
Незабаром Іван посватав дівчину і весілля справили. Живуть у злагоді, та й Семен біля них. А Семен був на всі руки майстер, будував будинки. Де не глянь у селі, скрізь його руки майстрували. Збудував для дітей найкращий в селі на той час будинок. І діточок молоді мали троє.
Давно це діялось, коли у селі ще пан заможний жив. Побачив пан будинок і собі захотів, щоб ще кращий був. Запросив до себе майстра з його сином.
Збудували гарний будинок, але розраховуватись пан не хотів. Надумав він, що уб’є майстрів вранці.
Один із слуг дізнався про це і повідомив Семена та його сина. А Семен, розумний чоловік, мовить до пана:
— Вранці я ще оздоблю будинок, та от треба, щоб вам моя невістка притулок дала, він у скрині.
Пан сам поїхав, бо не знав, що то за інструмент такий, притулок. Приїхав пан до Семенової невістки, переказує все слово в слово, як майстер велів.
А невістка-розумниця все зрозуміла, що батькові і чоловікові небезпека загрожує, треба їх рятувати. Підвела вона пана до скрині та й каже:
— Допоможіть-но, ваша величність, бо я не дістану, скриня глибока.
Нахилився пан, а жінка його за ноги та й перекинула в скриню. Замкнула і каже:
— Будеш, пане, тут сидіти, доти, доки мій чоловік із свекром не повернуться живі й здорові.
Бачить пан, що нічого не вдієш. Попросив у жінки папір і перо, написав послання, щоб випустили майстра з сином.
Повернулися батько з сином додому, а батько й каже Іванові:
— Така розумна дружина, як твоя, заслуговує на ще кращий палац, ніж панський.
Взялися вони до роботи, побудували палац казкової краси. Стали в ньому жити-поживати і добра наживати.