Ріпка

Жили собі дід Андрушка, а в нього баба Марушка, а в баби Марушки дочечка Мінка, а в дочечки — собачка Фінка, а в собачки — киця Варварка, а в киці — вихованка мишка Сіроманка.

Раз весною взяв дід лопату та й мотику, скопав у городі грядку велику, мервицею попринадив, грабельками підгромадив, зробив пальцем дірочку та й укинув ріпочку.

Працював дід немарно, бо зійшла ріпка гарна. Щодень ішов дід на город, набравши води в рот, свою ріпку підливав, їй до життя охоту додавав. Росла дідова ріпка, росла. Зразу така як миша була, потім як буряк, потім як кулак, а потім два кулака, а на кінець як дідова голова. Тішився дід ріпкою, цінував, щоб вона росла, аж не знає де стати.

Ось уже час ріпку рвати. Узяв дід ріпку за зелене листячко, тягне дід не витягне. Гукнув дід бабу:

— Ану, бабо, допоможи мені!

Уже удвох тягнуть, не витягнуть.

— Ану, бабо, гукни дочечку.

— Мінко, іди сюди, допоможи ріпку рвати!

Рвуть-рвуть, ніяк не вирвуть.

— Мінко, погукай собачку!

А та гукає:

— Фінко! Іди-но допоможи.

Дід за ріпку, баба за дідку, внучка за бабку, собачка за дочку, рвуть-рвуть, не вирвуть.

— Сіроманко! Іди допоможи ріпку рвати! — кричить киця.

Рвуть-рвуть та як упадуть! Ріпка на діда, дід на бабу, баба на внучку, внучка на собачку, собачка на кицьку, а мишка втекла та й у нірку.