Правду кажуть люди чи ні, а жила колись у нашому краї одна дівчина. Гарна вона була на вроду, та чорна душею. Не любила людей, тварин, не вміла милуватися заходом сонця, весняним цвітом. Чорна злоба міцно оповила її серце. Обминали непривітну красуню люди, звірі й птахи сторонилися.
Їхав якось тим селом молодий козак та й побачив ту дівчину, що саме брала воду в колодязі. Заграло, затріпотіло козаче серце, закохався в неї з першого погляду. Зупинився в тому селі, роззнайомився з людьми та й став до коханої сватів засилати.
На подив людям, не відмовила дівчина козакові, винесла рушники, дала згоду на одруження. Та не від любові, а від того, що нудно і важко самій було жити. Козак бачив її байдужість до нього, і люди йому казали про це, та він не зважав:
— Моє кохання таке велике, що його вистачить на двох, — усміхаючись щасливо, відказував він.
Сподівався, що його щирі та глибокі почуття розтоплять льодяне серце коханої.
Відгуляли весілля. Стали молоді жити. Спочатку козак, наче сліпий від щастя, не зважав на черствість та байдужість молодої дружини. Та згодом це почало його непокоїти, і чим далі, тим більше. Як не скаже він, як не зробить — доброго слова не почує, все злиться, все сердиться його дружина. Став козак з горя у шинок заходити та в чарку заглядати.
А через деякий час лелека приніс молодому подружжю дитину. Такий гарний був хлопчик. Батько його дуже любив, доглядав, а матері байдуже, аби мовчало та під ногами не плуталося.
Одного разу батько був допізна в полі, а дитя розвередувалося надвечір. Мати ні, щоб заспокоїти, а нагримала на сина. Хлопчик дужче вередує, мати ще дужче гримає. Вкінець розсердившись, схопила жінка дитину та й підкинула вгору:
— Хай тебе забере той лелека, який приніс!
Це побачив батько, що саме заходив у двір. Скрикнув від жаху, підбіг, щоб підхопити сина, що падатиме на землю. Та не повернувся хлопчик, засяяв ясним місяцем у небі. Упав чоловік у розпачі на коліна, простяг руки до бога в німому проханні.
Раптом гримнув грім серед ясного неба і блискавка розітнула темряву! І стали ті руки крилами, ніс і шия видовжились — зробився лелекою навіки. А його ненависну дружину бог перетворив на жабу, щоб сиділа в болоті і людям на очі не показувалася.
Наступного дня сусіди побачили на подвір’ї жіночий одяг і жабу, що стрибала на ньому і кумкала, а на стрісі сидів лелека, а в траві лежав одяг чоловіка. Підлетів лелека до жаби, ухопив її у дзьоба, махнув крилами, знявся в небо і полетів. Зітхнули люди тяжко та й розійшлися. І ніхто ту садибу не чіпав — сама за вітром розвіялася. А старі досі дітей навчають: ось що злість з людьми робить, не можна бути недобрим.
З того часу люди люблять лелек, а жабами гидують. А лелеки ходять по озерах, річках, болотах, збирають та їдять жаб, щоб менше зла було на землі.