Жив собі зайчик. Він дуже любив стрибати по лісі, ловити метеликів та нюхати квіточки. А найбільше — спати під ялинкою. Та жила в тому лісі злюща-презлюща, клятуща-преклятуща, зубата-презубата лисиця, яка любила гусочок, качечок, курочок, а найбільше зайчиків.
От і надумала вона його з’їсти. Якось, коли він ліг спати під ялинкою, лисиця підкралась, але тільки хотіла зайчика схопити, як він прокинувся й почав тікати. Зайчик тікає, лисичка доганяє, зайчик тікає, лисичка доганяє. Аж раптом на їхньому шляху глибока-преглибока яма. Зайчик стриб та й перестрибнув ту яму. А лисиця як бігла, так і впала туди. Бачить, що не може вилізти, та й почала проситися.
— Ой зайчику, голубчику, визволи мене, а то й зогнию у цій ямі!
Пожалів зайчик лисицю, побіг до ведмедя по драбину. А ведмідь саме мед їв. Побачив зайчика та й питає:
— Чого тобі, вухатий?
— Ведмедику, дай, будь ласка, драбину, а то лисиця в яму впала і вибратись не може.
— Ото ви ганяєте, поки в ями не попадаєте! Гаразд, бери вже, тільки щоб приніс.
Взяв зайчик драбину і визволив лисицю. Вона зраділа, подякувала й сказала, що буде доброю і більш ніколи зайчика не ображатиме. Вдвох занесли вони драбину й стали жити-поживати в мирі та злагоді.