Жила в одному дворі сіра курочка, і було у неї п’ятеро курчаток. Цього ранку мама Сіра знайшла шість черв’ячків. Вона принесла їх до гніздечка, в якому ще солодко позіхали її дітки. Побачивши маму, курчатка кинулися їй назустріч.
— Мамо, мамо! — пищали вони тоненькими голосочками. — Ми такі голодні. Пі — пі — пі!
— Ко — ко — ко, дітки! — заквоктала сіра курочка. — Швидше протирайте оченята і дзьобики, чепуріться, готуйтеся до сніданку.
Курчата заметушилися, почали старанно розправляти ніжний пушок, тріпати малюсінькими крильцями і старанно чистити об травичку дзьобики. Маленькому песику так сподобалося, як чепурилися курчатка, що він і сам почав старанно облизувати лапки, позираючи на порожню миску. Він теж чекав сніданку.
— Му-у-у! — поздоровалася з курчатками корова, йдучи на пасовище.
— Ме-є-є! — привіталася коза.
— Хрю-хрю-хрю! — захрюкали поросятка.
— Пі-пі-пі! — відповідали всім причепурені курчатка.
Починався звичайний ранок. Сіра курочка поклала перед кожним із курчаток по черв’ячку. Найменшого вона залишила собі. Курчатка поспішали, дуже вже хотілося їм поласувати маминими гостинцями. А найдужче не терпілося чорненькому з білими цяточками. Воно швидше за всіх охопило свого черв’ячка, вмить його проковтнуло і побігло наздоганяти барвистого метелика. Аж тут воно раптом помітило черв’ячка, що лежав біля мами сірої курочки. Не вагаючись, курчатко і його вхопило в дзьобик.
А мама сіра курочка зовсім забула про сніданок. Вона дуже раділа, що у неї ростуть такі гарненькі, пухнасті і веселі дітки, була задоволена, що курчатка мають добрий апетит. Адже це означало, що вони здорові і швидко підростатимуть. Курчатка поснідали і почали бігати одне за одним. Тільки найменше жовтеньке підійшло до мами і тихенько запитало
— Пі-пі-пі! Матусю, а ти теж уже поснідала?
Сіра Курочка хотіла відповісти «Ко-ко-ко. Зараз поснідаю.» Але тільки тепер помітила, що її черв’ячок кудись зник. Вона подивилася навколо, але черв’ячка ніде не було. Курчатка позбігалися і почали його шукати. Тільки чорненьке з білими цяточками стояло осторонь, схиливши до землі голівку. Йому було соромно. Курчатка обнишпорили всі куточки подвір’я, зазирнули під корито з водою, порозгрібали лапками всю землю. Вони шукали черв’яка навіть у песиковій будці, але так і не знайшли.
— А може хтось його з’їв? — раптом вигукнуло найменше курчатко.
— Це мабуть, песик! — закричало друге. Він якраз мимо проходив!
— А може його з’їла коза? — запитало третє
— Чи корова?
— Ні, ні, ні! Мабуть його з’їли поросятка, коли рили своїми рийками землю! — запищало четверте курчатко.
— Ко-ко-ко, — заквоктала сіра курочка, — ні песик, ні корова, ні коза не їдять черв’ячків.
— Ми теж не їмо, — скривджено захрюкали поросятка.
— Тоді хто ж це зробив?
Жовтенькі курчатка спантеличено дивилися одне на одного.
— Це не я! Пі-пі-пі! Це не я!- в один голос запищали вони.
Чорненьке курчатко постояло, а потім підійшло до мами і ледь чутно пропищало
— Пі-пі-пі... Вибач матусю... Це я. Я ненавмисно. Мені дуже соромно. Вибач
мені.
— Це ж був мамин черв’ячок, — обурилося жовте курчатко.
— Не сваріть його — сказала мама сіра курочка, — чорне курчатко вчинило так ненавмисно. Воно все зрозуміло і вибачилось. А зараз ми всі разом підемо на город і ще пошукаємо черв’ячків.