Про правду

Давним-давно жила собі жінка. Було у неї два сина. Дружба та злагода панували у родині, бо діти шанували свою неньку.

Швидко промайнули роки, сини стали дорослими Спочатку одружився старший син. Взяв собі за дружину вродливу та роботящу дівчину. Стали вони самостійно господарювати. Через деякий час одружився і молодший.

Молодший став заможним паном. Були в нього і будинки муровані, і стоги, і стодоли, і комори, повні добра, і гроші. А старший син, хоч і був не ледачий, але жив бідніше. Мати зостарілася і жила у родині молодшого сина. Її поважала невістка і любили онуки. Але материнське серце боліло від того, що старший син зі своєю сім’єю бідує.

Одного разу, коли син із невісткою та дітьми поїхали на ярмарок, мати дістала зі скрині трохи грошей і віднесла їх старшому сину. Через декілька днів син помітив, що не стало грошей. Він запитав у матері, чи не брала вона на якусь потребу. Вона не призналася, а тільки розплакалася:

— Невже ви маєте мене за крадійку?

— Ні, мамо. Не плачте, все минеться, — відповів син, заспокоюючи її.

Пройшов деякий час і мати захотіла знову допомогти старшому сину. Але син помітив нестачу і знову запитав у неньки. Мати ще дужче розплакалася. І тоді він сказав:

— Мамо, не плачте. Нехай пропадуть всі гроші, хай я буду злиднем, аби ви тільки не плакали.

Минув рік. Господарство молодшого сина занепало. Він став біднішим, ніж його старший брат. Мати дуже засумувала, що так сталося.

Одного разу вона пішла до криниці по воду. Коли поверталася додому, то зустріла бабусю. Старенька попросила напитися води і сказала:

— Я знаю, чого ти така сумна. Ти ж сама винна в тому, що сталося. Розкажи сину всю правду і все буде добре.

Не встигла вона щось відповісти, як бабуся десь поділася. Довго мати не могла зважитися і розповісти синові про гроші. І все ж таки одного дня вона покликала обох своїх синів до себе і розказала все, як було. Син дуже любив свою матір і пробачив їй цей вчинок. Тож, старший брат цього разу допоміг молодшому. І зажили вони дружно та щасливо.