Про півня і лисичку

Півень, тріпочучи крилами, злетів на пліт і почав на все горло кукурікати. Із сусіднього лісочка лисичка підкралася.

— День добрий, півнику проворний! — гукнула вона. — Почула, як ти прегарнюче пісні заводиш. Гарний у тебе голосочок. Тільки не знаю, чи умієш так кукурікать, як батечко твій.

— А як же співав мій отець?

— Він на одній нозі ходив по плоту і, закривши одне око, так гарно кукурікав, що й ну.

— І я так можу! — сказав півень.

Випростався, заплющив одне око і почав кукурікати.

— А чи вийде в тебе стояти на одній лапі, і заплющити очі та й співати?

— Та певно ж вийде! — гукнув півень.

Та тільки очі він закрив, як лисонька скочила і вхопила його. Потягнула в ліс і хотіла вже його з’їсти, а він і каже:

— Мати твоя не так робили!

— А як же робили вони? — запитала лисичка.

— Захопивши півня, вони, перше чим розтріпати його, мали звичку співать.

— А я вся вдалась в матусю! — проговорила руда.

Закривши очі, вона намагалась щось лепетати. Півень тільки того й чекав, змахнув крильцями, злетів і вмостився на дерево.

— От і маєш, півень мене хитру перехитрував, — облизнувшись проказала лисичка.

Зітхнула і подалася голодна до лісу.