Були собі чоловік та жінка, і була у них одна дочка. Вона була гарною і вже дорослою, але нічого в них не робила, бо нічого не вміла, а тільки вміла в кріслі-гойдалці колихатися. Сидить собі, колишеться з ранку до полудня, потім злізе наїсться і знов колишеться.
От доросла вона до того що прийшли до неї свати. А батьки кажуть:
— Що ж її сватати, вона ж у нас нічого не вміє!
— Як це не вміє?
— А так! Вона тільки вміє в кріслі-гойдалці колихатися.
А дівчина була гарною. Жених подивився та й каже:
— Нічого, візьмемо. Не вміє, то навчиться.
— То беріть разом з кріслом-гойдалкою.
Взяли вони її і відгуляли весілля. А після весілля вона одразу стрибнула у крісло-гойдалку й давай гойдатися!
На другий день батько-свекор рано став розподіляти роботу.
— Ти, синку, іди на тік молотити, а ти, старенька, ставай коло печі, а я піду воза лагодити.
А до невістки нічого не каже, вона собі колихається. Як прийшов вечір, посходились усі до хати. Батько каже:
— Ну, я ниньки воза полагодив, а ти, старенька, що зробила?
— А я ось хліба напекла, їсти зварила, в хаті позамітала...
— А ти, синку, що зробив?
— А я на току жито помолотив.
— А ти, дочко, що нині робила?
— Нічого, — каже, — я в кріслі-гойдалці колихалася.
— Ну, — каже батько до матері і сина, — ви сьогодні заробили вечерю, їжте. А ти, невістко, не заробила, колихайся собі далі.
І не дав їй їсти. Шкода синові стало своєї жінки. Взяв він шматок хліба та й хотів сховати за пазуху. Але побачив батько:
— Куди це ти хліб береш? — питає. — Ти що, з’їси стільки?
Нічого не відповів йому син. Задумалась невістка: «Що ж то воно буде?»
Надумала та й на другий день почала замітати хату. А як замела, то пішла до криниці по воду. А ввечері батько її вже посадив за стіл. Так помаленьку стала вона вчитися до роботи. А згодом каже до батька:
— Тату, давайте порубаємо крісло-гойдалку, я вже не буду в ньому колихатися, бо буду все робити.
Порубали вони й спалили крісло-гойдалку. Так батько привчив ледачу дівчину до праці.