У сиву давнину не було сірників, ото вогонь кресали в колоді. І він горів постійно, бо дід сторожував його.
А в бідної удови було три сини, два розумних, а один дурень Іван. Мати казала до старшого хлопця:
— Піди, сину, по вогонь.
А щоб сторож дав вогню, то треба було розказати казку. А якщо не розкаже, то дід здирав шкуру з тіла. Пішов один син, пішов і другий, а казку не вміли розказать, сторож і здер із обох шкуру. Тоді послала мати дурника Івана по вогонь. Прийшов він до діда і каже:
— Добрий день, діду.
— Доброго здоров’я, сину,
— Дайте мені вогню.
— Дам, сину, якщо розкажеш казку або приказку.
— Казку не знаю, приказку не смію, небилицю знаю, — відповідає Іван.
Договорився дурник, щоб дід відповідав «Правда, синку», коли він запитає «Правда, діду?»
То почали вони грати у гру. Іван почав розказувати:
— Оце, коли я до вас ішов, діду, то почув, як у дуплі жарені пташенята пищать. Правда, діду?
— Правда, синку.
— Я поліз у дупло та й поїв ті пташенята, пузо ж побільшало, з дупла не вилізу. То я пішов додому та взяв сокиру, розрубав дупло та й виліз. Правда, діду?
— Правда, синку.
— Коли дивлюся, коняка пасеться. То я сів на коняку, а сокиру прив’язав через плече. Як коняка туп-туп, а сокира цюп-цюп, та й одрубала задні ноги скотині. То я взяв воску і приліпив їх назад. Правда, діду?
— Правда, синку.
— Коняка з’їла тоді горошину, а горошина виросла аж на небо. То я думаю: «Полізу по ці горошині і подивлюся, що там робиться на небі». А там дядьки горох молотять, а горохвиння на дуб викидають. Правда, діду?
— Правда, синку.
— Як же мені злізти? А коняка тим часом і пішла. То я взяв лико, сплів мотузку і злазю по ній. Та де там, її не хвата. Я з того краю одірву, а сюди прив’яжу. Правда, діду?
— Правда, синку.
— Так я зліз додолу.
А дід і каже:
— Раз ти був на небі, то ти був і на тім світі?
— Був, — відповідає йому Іван.
— Ти ж бачив мого й свого батька?
— Бачив.
— А що вони там роблять?
— А ваш батько мого батька на собі возять, — сміється Іван.
— Брешеш! — закричав дід.
А Іван розколов колодку та туди дідову бороду і прищикнув. Здер із нього шкуру, а собі нагріб жару.
Отак дурний Іван добув вогню. От і казці кінець, а хто слухав молодець.