Був хлопець і дівчина. Одружились вони. Свекруха незлюбила невістку, Жили-жили, аж допоки не пішов Ігор в армію. Через деякий час народила невістка двох хлопчиків. Свекруха відрубала їй руки, прив’язала до неї дітей і вигнала.
Йшли вони довго лісами та горами. Дуже хотілося їсти та пити. Йдуть-йдуть, дивляться біжить річечка. Ганна нахилилася воду пити, хоч важко було їй нахилятися. Торкнулась води і виросла рука. Тут вона думає: «Легше буде з однією рукою». Лягла вона на другий бік, торкнулася водички і виросла друга рука.
Вона дуже зраділа. Відв’язавши дітей, дала їм пити. І хліб був у неї прив’язаний. Відпочивши вони пішли далі. Йдуть-йдуть, дивляться стоїть хатка. Зайшли, а там нікого. Та й думають: «Будемо тут жити». Стали вони жити-поживати. А за той час і діти підросли. Ось приходе Ігор з армії та й питає:
— Де жінка?
А мати каже:
— Пішла з дому.
Не признається, що вона їх вигнала. Він говорить:
— Мені без неї не жити.
Сів на коня та й поїхав. Їхав-їхав довго лісами, горами. Тут натрапив на хатинку. Заходе в хату, бачить, жінка порається, готовить їсти, дітки граються. Ігор каже:
— Дай води напитися, будь ласка.
А жінка:
— Синочку, піди дай води.
А Ігор дивиться, що дитина схожа на нього. Він питає:
— Чого хлопець схожий на мене?
Жінка розповіла як все було . Він взяв їх і їдуть додому.
Приїхали додому, а мати витріщила очі, дума, що одрізала руки невістці і та померла, а вони цілі. А син і говорить:
— Признавайся, мамо, як все було?
Мати розридалася. А син говорить:
— Якщо тобі не потрібна моя жінка та діти, значить і ти мені не потрібна.
Взяв і вигнав її з дому. І почали вони жити й поживати й добра наживати.
Ось і казочці кінець, а хто слухав — молодець!